Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Паралельно Василь обростав «м'язами» друзів, майже всі з яких були членами щойно розігнаного Клубу творчої молоді. Найближчі приятелі того часу — Алла Горська й Лесь Танюк, Іван Світличний та Іван Дзюба, Микола Вінграновський і Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська та багато інших, хто попри численні нагінки зберігав дух непокори й продовжував проводити заборонені й напівзаборонені вечори скрізь, де тільки можливо було пропаґувати національну культуру.

Ця напівлегальна «друга хвиля»[400] шістдесятницького руху захопила Василя. Не зупинило навіть усвідомлення того, що, пристаючи до табору «новознайдених» друзів, він ставить під загрозу літературознавчі й наукові перспективи. Не може ж, справді, мужчина зрадити однодумців, коли над ними нависла загроза.

Літо 1964-го дещо втихомирило пристрасті. Хтось поїхав на відпочинок, а Василь — до батьків. Напруга дедалі гострішого протистояння між молодими культурниками й владою ніби послабла. Обіклавшись книжками, Василь розкошував у затишку батьківської хати, насолоджуючись самотністю. За це літо він перечитав майже все, що вдалося дістати з Хвильового, Плужника та Винниченка. Гегемонію Пастернака якось непомітно порушили Рільке[401] та Ґельдерлін. Із філософів на його столику все частіше з'являється К'єркеґор, екзистенціалізм якого значною мірою визначив філософську основу «Зимових дерев», і Ортега-і-Ґасет — руками саме ходило Ню-Йоркське видання «Повстання мас» в українському перекладі. Дещо пізніше за критичними оглядами радянських філософів Василь Стус знайомиться з філософськими доктринами Гайдеґґера та Ясперса, працею «Філософія жінки» Отто Вейнінґера[402].

Донецький будиночок його батьків став сховком, де, наодинці з собою, Василь прийняв низку важливих рішень, головним із яких було уникати, по-можливости, відкритих протистоянь виразно політичного характеру, і більше уваги приділяти праці літературній і, може, науковій. Хоча останню, якщо вірити листу до Ігоря Нижника від 22 березня, поет сприймав за вимушений компроміс: «Стусові кортить бути науковцем, то ти йому не вір. Він — нéвір»[403]. На той час здавалося, що, навіть попри «згортання» політики відносної демократизації країни, «не лізти на рожен» може виявитися цілком досить, аби мати можливість для активної творчої праці. Але світ і Доля запропонували йому такі жорсткі умови, що нічого з продуманого здійснити не вдалося.

У цей час і в творчості, і в нотатках, і в самих обставинах Василевого життя дедалі очевиднішою стає печать обраности. Незбагненні зиґзаґи життєвих колізій швидко зближують його з тими, хто раніше виявився на передовій боротьби ідей, і хоча погано облаштоване суденце з пасажирами-«шістдесятниками» набагато раніше відійшло від берега надії, самотній Стусів човник несподівано швидко наздоганяв їх. Сприяло цьому й уповільнення руху заблукалого суденця, зумовленого розгубленістю й чварами пасажирів. Самітнику ж допомагала Доля, що завжди напинала вітрила попутним вітром. Та й сам керманич уміло обирав курс, не допускаючи мимовільного розслаблення і виявляючи повсякчасну готовність до остаточного вибору.

1964-го, знаходячись у полоні таких близьких йому екзистенціальних ідей, Стус відчув, що нарешті наздоганяє попередників. І це виявилося настільки приємним і бажаним, що він був готовий платити яку-будь ціну, аби не втрачати відчуття причетности до того високого, що пов'язувалося з іменами шістдесятників.

Повернувшись до Києва, Василь відразу відчув себе так, ніби й не було півторамісячної неприсутности. Із різноманітних практик, експедицій і відпусток поверталися друзі, які знову почали збиратися на вечорах. Почастішали й зустрічі з Іваном Світличним. Клопоти, особливо в стосунках з «дещо дивним» керівником, академіком Шамотою, були не надто приємними, але й не здавалися надмірною платою за те позитивне, що Василь Стус здобув завдяки аспірантурі. Тож мусив терпіти.

Одного вересневого вечора повертався до гуртожитку більш роздратованим, аніж завжди. Останні події та звістки — виключено зі Спілки художників Панаса Заливаху, нагінки на львів'ян, посилення ідеологічного тиску в Інституті літератури, неприємності в Івана Світличного — якось особливо нуртували й не давали можливости зосередитися.

Щоб розвіяти непрохану нудьгу, Василь вирішив самотою прогулятися до станції метра «Університет». Піднявшись від Хрещатика вверх вулицею Леніна, він вийшов до Володимирського собору. Але цього разу не проминув його, як звично, а вирішив постояти в тиші ікон. Поставив свічку. Без жодних прохань, на долю…

Спокій не віднайшовся навіть у храмі. Перебігши вулицю, Василь хотів був пірнути в черево метра, але останньої миті передумав і побрів гуляти університетським парком. Непомітно видибав до метра «Хрещатик».

На ескалаторі рука звично потягнулась до кишені по книжку, але погляд спіткнувся зупинився на профілі молодої красивої жінки, яка їхала ескалатором трохи нижче від нього.

Забувши про книжку, Василь поволі спускався сходами ескалатору. Зупинившись за одну людину вище від неї, він невідривно спостерігав за ґраційними порухами незнайомки. Це заспокоювало.

Відчувши на спині чийсь пронизливий погляд, жінка обернулася. «Ну що це я, справді», — подумав Василь, але очей так і не відвів. «Що за нахаба! Хіба можна так дивитися на незнайому жінку?» — докоряв її погляд.

Незручність не минала, й, не маючи бажання розчинитися в драговині ситуації, Василь радше інстинктивно, аніж осмислено, ринувся східцями донизу, зачепивши «її своїм крилом», як потім це пригадувалося Валі[404].

— Що ти робиш? Знайомитися на вулиці ніколи не було твоїм коником. Чортзна-що вона подумає. Сідай, лайдаче, до вагону та їдь на свій «Більшовик»[405].

Втім, збігши з ескалатора, він не поспішив пірнути до вагону, а зупинився віддалік, спостерігаючи за наближенням незнайомки.

— Цікаво, звідки тут, у Києві, взялася ця природність?.. Як її звати?

Жінка шарілась і зійшла зі сходів, так і не піднявши очей на зухвалого молодика, який вирішив, здавалося, зжерти її своїми глибокими очиськами.

— Невже тобі сподобався цей нахаба? — питала вона себе, розуміючи, що не без задоволення відгукнеться на будь-який вияв уваги.

Він, втім, лише повернув голову їй услід.

— Нам по дорозі, — констатував, коли вона повернула в напрямку «Більшовика».

Чорноту тунелю прорізали фари поїзда, що під'їжджав до станції. Двері вагонів довго не відчинялись, і Валя краєм ока відзначила, що парубійко з-під лоба спостерігає за нею, ніби зважуючи: «їхати — не їхати».

— Який нахаба! Теж мені, оцінщик, — обурилася частина її єства. Інша тієї ж миті заперечила. — Може й нахаба, але ж ти вже відчула, яким теплом тебе оповило, коли торкнувся твого плеча на ескалаторі.

Двері зачинилися, і в полоні власних думок жінка навіть не звернула уваги на те, що останньої миті Василь ускочив до сусіднього вагона й спостерігає за нею тепер через вікна вагонів.

На під'їзді до «Політехнічного інституту» вона з прикрістю виявила, що молодика в вагоні немає. Випадкова зустріч загрозливо перетворювалась на яскравий кінокадр із життя, що