Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

— Так і зробимо, — згодився Гончар. — Нам без штабу ніяк не можна. Зараз перенесемо сюди лампу з великого бліндажа, дубові кругляки, ящик гранат, десяток гвинтівок, кілька коробок з патронами, кулемет. Нам теж зброя пригодиться. І трохи мін — протипіхотних і протитанкових. Просіка справді лишилася незамінованою. По ній відходило наше військо. Завтра я там поставлю десятків два «гостинців». Мін у нас вистачить.

Швидко перенесли все, що було потрібне, в штабний бліндаж, а вхід до великого завалили піском, накидали на нього хмизу. На всяк випадок замаскували. Поткнеться сюди поліція, зуміє перейти через мінне поле, та не зразу зможе виявити сховані боєприпаси.

Андрій Ремез приладнав до перекриття лампу, засвітив її, поправив гніт. Бліндаж залило світло. Володя затопив пічку, кинув у неї сухі соснові цурпалки. У бліндажі потепліло, по ньому пішов приємний жилий дух.

— Славний бліндажик, — задоволено потер руки Гончар. — Тут можна листівки друкувати, поставимо радіоприймач і слухатимемо Москву. Є в нас зброя, є й боєприпаси.

Іван сів за стіл і поруч себе приладнав ручний кулемет з великою металевою тарілкою. Він ніжно провів рукою по металевому кругу і несподівано запропонував:

— Давайте проведемо бойову операцію. Чого нам даремно марнувати час? Є кулемет, гранати, гвинтівки! — Гончар підхопився з місця, схвильовано пройшов по бліндажу. — У мене й план є операції. Влаштуємо засаду на схилах Заячої гори. Під нею проходить дорога. По ній фашисти рухаються до переправи. Від гори до села п'ять кілометрів. І фашисти не будуть сікатися до жителів нашого села. Закидаємо німців гранатами, піддамо жару з кулемета і гвинтівок — і відійдемо за мінне поле. Я там знаю безпечні проходи. Уб'ємо з десяток фашистів — і то допомога Червоній Армії. Це буде паша відповідь отому фашисту, який назвав нас рабами!

Хлопці промовчали, не озивалися й дівчата. Надто вже несподіваною виявилася для них пропозиція Гончара.

— Злякалися? — насмішкувато запитав Іван.

— Треба подумати, — непевним голосом протяг Андрій Ремез. — Обстріляємо фашистів, кинемо в них по гранаті, а вони село спалять і нас, як тих курчат, переб'ють. Он спалили недавно Лебедівку і людей порішили. Піде й наше село за димом.

— Не піде! — заперечив Іван. — Заяча гора далеко від Жовтневого. Тут можна доброго чосу дати фашистам і зразу відійти в ліс. Давайте влаштуємо засаду в наступний четвер. Помстимося за нашу вчительку Ніну Павлівну, за родину лісника, за постріляних дівчат, за замучених поранених бійців. Чи й справді послухаємо коменданта Штарка, будемо поводитися, як німі й покірні раби? Хто боїться, хай лишається дома. У бій підуть добровольці. Якщо ніхто не схоче, я сам обстріляю фашистів з кулемета.

— Я прийду, Іване, — першою озвалася Надя Цимбал. — Тільки треба все продумати, зважити!

— Якщо вже йти в засаду, — піднявся з-за столу Андрій Ремез, — то підемо всі. Кожен з нас дав присягу на вірність. От і повинні її виконувати. Чого нам чекати? Хіба ж не гинуть наші батьки на фронті? Дамо бій фашистам!

— Дамо! — загукали присутні.

— Тоді так зробимо, — озвався Гончар, — у середу, як стемніє, знову всім зібратися біля Княжого дуба. Звідти прийдемо в цей бліндаж, візьмемо зброю і вирушимо вночі на схили Заячої гори. А зараз — додому! Про наступну операцію мовчати.

Коли хлопці підходили до села, Гончар запитав Юрка:

— Ти розмовляв з Олефіренком? Дізнався, чого він відмовився прийняти присягу?

Юрко розповів про Славкове горе:

— Не зміг він про все розповісти…

— І справді, страшно, — погодився Іван. — Батько — поліцай і зрадник!

Юрко прийшов додому, сів вечеряти, а перед очима стояли круті схили Заячої гори, широка ґрунтова дорога, а на ній ворожий обоз, колони автомашин. Боязко Юрку йти і засаду, але й не піти не можна — він же дав клятву до кінця боротися з окупантами. Треба пересилити свій страх. Незабаром вони зберуться на схилах Заячої гори і дадуть бій фашистам.

Розділ п'ятнадцятий

ПІДПОЛКОВНИК МАКАРОВ

Уже під вечір до Берегових прибіг захеканий Щупак. Староста зайшов у хату, гукнув із порога матері:

— Став, Маріє, могорич, бо приніс документи вашій біженці. Тут такі документи, що тільки пальчики оближеш. Все честь-честю. Клич біженку! Мушу розказати, як вона тепер повинна поводитися. Хай і дівонька прийде, послухає. Смаленим дуже запахло. І не запахло, а засмерділо.

Мати запросила Щупака до столу, поставила на стіл пляшку горілки, настояної на червоному перці, внесла з льоху огірків, дістала з печі смаженої риби, подякувала:

— Спасибі вам, Юхиме Мартиновичу, за вашу добрість і за ласку! Добра ви людина! І подумати страшно, що б ми робили, якби не ви…

Староста зняв смушеву шапку, перехрестився, важко сів за стіл, простягнувши довгі ноги в жирно наваксоване чоботях-витяжках.

— Мусив до вас бігти проти ночі,— забідкався він, — бо починає котити на вас бочку Олефіренко. Завтра задумав прийти перевіряти документи біженців. Тепер він велике цабе! Заступник начальника поліції Ситарчука. І на вас, кажу, гнівом дише, зубами клацає, як той вовкулака.

— Чого це він так розходився? — сполошено запитала мати.

— Про лосиху не може забути. — Староста налив чарку горілки, підняв її, подивився на світло, сказав: — Будьмо здорові! — Випив, узяв з миски окраєць сала, закусив. — Кажу, про лосиху пам'ятає! Довів його колись твій Василь то суду за браконьєрство, а Олефіренко й запам'ятав, а зараз хоче на вас свій гнів вилити. І чого твій чоловік сунув свого носа в чужі справи? Старайся не старайся, а воно однак все прахом піде! Живи одним днем, думай про себе нікому не клади пальця в рота. Покладеш — відхалекають.

— Таким уже народився Василь, — скрушно похитала головою мати, — більше про громаду думав, ніж про себе. І Олефіренка, ризикуючи життям, з-під криги витягнув.

— На свою голову! — плямкнув масними губами Щупак. — Клич, Маріє, своїх біженців.

Мати покликала Галину Іванівну та Лесю, запросила до столу, сказала вдячно:

— Приніс вам Юхим Мартинович документи, тепер можна спокійно жити-поживати, бо без них усім нам погибель!

— За це діло годиться випити, — перебив матір Щупак, — змочити, щоб документи не загубилися! Староста налив усім чарки, озвався недбало:

— Будьмо, — і швидко перехилив горілку.

Щупак вибрав з миски найбільшу рибину, поклав її на свою тарілку, покуштував, похвалив:

— Смачна рибка!

Розстебнув синю засмальцьовану чумарку, дістав з кишені потертий паспорт, розгорнув його, поклав на стіл, зупинив погляд па Галині Іванівні.

— Тепер