Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

панів, які тільки й теревенять, що про ганчір'я!.. Еге ж, моя пані, не давніше як тиждень тому я заговорила з міністершою народної освіти про Лоенґріна. А вона мені: «Який Лоенґрін?» Оте останнє ревю в «Фолї-Бержер», ох, і втішна, кажуть, штука!» Ну от, моя пані, знаєте, коли чуєш такі речі, то тебе беруть чорти. Мені так кортіло дати їй ляща! Я жінка з характером, повірте мені. Може, скажете, неправда?» — зверталася вона до мене. «Послухайте, — озивалася пані Коттар, — по-моєму, річ цілком прощенна, як хтось відповість невлад, коли його з доброго дива ошелешити якимсь запитанням. Я можу судити про це, бо пані Вердюрен має саме таку поведенцію — приступати з короткими гужами». — «До речі, щодо пані Вердюрен, — звернулася до пані Коттар пані Бонтан, — чи ви не знаєте, хто буде у неї в середу?.. Трохи не забула, що нас запрошено на найближчу середу! Чом би вам не приїхати до нас у ту середу на обід? А потім разом поїхали б до пані Вердюрен. Сама входити до неї я боюся, перед цією великою жінкою у мене жижки тремтять». — «Я зараз вам поясню, — кинула пані Коттар, — що вас лякає у пані Вердюрен, — її мовний орган. Нічого не вдієш: такий пречудовий мовний орган, як у пані Сванн, дається не кожному. Але досить упасти в слово, як мовить «принципалка», і крига скресне. Бо, по суті, вона людина доброзичлива. Але вас я розумію: не дуже-то приємно попасти вперше до чужої країни». — «Добре було б, якби й ви з нами пообідали, — поверталася пані Бонтан до пані Сванн. — По обіді ми б усі гуртом поїхали «вердюренитися» до Вердюренів; і хай би навіть «принципалка» образилася на мене за це і перестала запрошувати, ми бодай раз погомоніли б у неї втрьох, а мені більш нічого й не треба». Але це твердження, мабуть, було не дуже щире, бо пані Бонтан бралася одразу випитувати: «Як ви гадаєте, хто там буде за тиждень у середу? Що там діятиметься? Чи буде там багатолюдно принаймні?» — «Мене там запевне не буде, — казала Одетта. — Ми покажемося лише в останню середу. Якщо вам однаково, почекайте до середи…» Але пропозиція потерпіти, очевидно, не приваблювала пані Бонтан.

Зазвичай розумовий рівень якогось салону і його пишнота мають між собою не пряму, а радше зворотну залежність, але оскільки Сванн вважав, ніби пані Бонтан жінка мила, то виходило, що зледащіла людина, мабуть, стає невибагливою до тих, із ким мусить водитися, стає невибагливою як до їхнього інтелекту, так і до решти якостей. Якщо ж це правда, то окремі люди, як і цілі народи, мають дійти висновку, що їхня культура, ба навіть мова гинуть з утратою їхньої незалежносте. Така поблажливість може призвести до того, що по досягненні певного віку нас дедалі більше тішить хвала нашому душевному складу, нашим нахилам, тішить, коли нас заохочують цим нахилам піддатися; це той вік, коли великий мистець воліє спілкуватися не з самобутніми талантами, а з учнями, які, дотримуючись лише букви його науки, кадять йому і зазирають йому до рота; коли чоловік чи жінка, жерці палкого кохання, на якомусь збіговиську визнають за найбільшого розумника особу, може, й сіреньку, зате вона довела якоюсь реплікою, як вона розуміє і схвалює любовні пригоди, догодивши цим грішній хоті коханця чи полюбовниці; це ще й той вік, коли Сванн, одружившися з Одеттою, був радий почути з уст пані Бонтан, що Приймати у себе самих дукинь — сміхота (з чого він робив висновок, протилежний тому, якого дійшов був колись у Вердюренів, що пані Бонтан жінка славна, дуже розумна і не снобка), і любив розповідати їй історії, від яких пані Бонтан «пересмикувало» лише тому, що вона чула їх уперше, але «сіль» яких вона ловила на льоту і які її зрештою так тішили, що вона ладна була слухати ще і ще. «Виходить, доктор не кохається у квітах, як ви?» — питала пані Сванн пані Коттар. «О, ви знаєте, мій чоловік — мудрагель, він поміркований у всьому. Але має одну пасію». — «Скажіть ласкаво, яку?» — допитувалася пані Бонтан зі злосливим, задерикуватим і цікавим блиском в очах. Пані Коттар простосердо їй відповідала: «Читання». — «О, для чоловіка така пасія — цілком безпечна!» — скрикувала пані Бонтан, притлумлюючи сатанинський сміх. «Сидіти цілими днями за книжкою — куди воно годиться?..» — «А що тут страшного?..» — «Як що? А зір?.. Одетто, на мене чекає муж, але днями я знову постукаю до ваших воріт. До речі, про зір, ви чули, що в особняк, який щойно купила пані Вердюрен, проводять електрику? Я знаю про це не від своїх приватних детективів, а з іншого джерела: мені розповідав сам Мільде, електротехнік. Бачите, я точно зазначаю першоджерело. Навіть у спальні горітиме електрика, на лампочках будуть абажури, щоб приглушувати світло. Звісно, розкіш, але ж приємно. Зрештою, теперішнє покоління таке голінне до нового — не встигли завести одну новацію, як уже заводять іншу. Братова однієї з моїх подруг провела телефон! Вона може робити в крамниці замовлення, не виходячи з дому! Не знаю, що б я віддала, аби дістати в неї дозвіл поговорити в слухавку. Для мене це велика спокуса, але я воліла б телефонувати у подруги, а не в себе. Телефонний апарат мене, мабуть, дратував би. Попервах ще було б цікаво, а потім голова пішла б обертом. Ну, пані Одетто, я побігла, не затримуйте пані Бонтан, вона зголосилася мене підвезти, а я ніяк не можу від вас вирватися, тут так добре сидиться, але мені пора до чоловіка!»

Я теж мусив іти, так і не заживши тих зимових розкошів, блискучою поволокою яких здавалися мені хризантеми. Розкоші забарилися, а пані Сванн, здавалося, вже ні на що не чекала. Вона загадувала служебницям прибрати чайний сервіз, немовби оголошувала: «Замкніть двері!» І нарешті озвалася до мене: «То ви вже йдете! Ну що ж, good bуе!» Я відчував, що якби й залишився, однаково зустріч із незнаними розкошами у мене б не відбулася і що я позбавлений їх не лише через мій смуток. Бо їх, либонь, треба сподіватися не на битому шляху годин, що завжди так швидко ведуть до миті прощання, а радше на якихось незнаних манівцях, куди мені й треба збочити! Так чи інакше, а я свого допевнився, Жільберта дізнається, що я був у її батьків, коли її не було вдома, і