Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

Лейбніц розрізнює монади трьох видів у зв’язку з тим, як відображується у простому, поодинокому (тобто у монаді) вся множина світу, оскільки кожна “монада є постійним живим дзеркалом універсуму”[133]:

нижча форма, коли монади мають тільки пасивну здібність уявлення (перцепція) і можуть створювати невиразні уявлення;

монади душі, це монади більш високого рівня, бо вони вже здатні мати більш чіткі уявлення;

монади духи, монади найвищого рівня, які мають здатність до апперцепції (усвідомлення сприйнять, уявлень).

Монади не мають фізичних характеристик і не пізнаються чуттєво. Тіла відрізняються видом монад, з яких вони складаються. Нежива природа складена з монад першого виду, жива складена з монад другого виду, людина має монади третього виду. Утворення сукупностей монад не є випадковим, воно визначено “наперед встановленою гармонією”.

З основними ідеями монадології пов’язана і теорія пізнання Лейбніца. Він - раціоналіст, однак більш обережно ставиться до сенсуалізму і до ролі почуттєвого досвіду. Лейбніц поділяє загальну тезу сенсуалізму, згідно якої “немає в розумі нічого такого, що раніше не пройшло б через чуття”, але при цьому суттєво доповнює: “крім самого розуму”, що слід розуміти як наявність природжених здібностей до мислення. Чуттєве пізнання може дати лише “істини факту”, які стосуються поодиноких явищ і подій. Раціональне пізнання дає істини загальні й необхідні. Це - істини розуму. Перші істини - то сфера природознавства, другі - сфера логіки і математики.

Видатний італійський мислитеь доби Нового часу Джамбатіста Віко (1688-1744) цікавий тим, що свідомо звернувся до обґрунтування соціально-історичного знання. Його якось вразила проста думка: філософи серйозно прагнули вивчати “Науку про Світ Природи”, що створений Богом і який він один може пізнати (згадаймо тут Сократа), і нехтували розмірковуванням про “Світ Націй” тобто про “Світ Громадянськості”, який був створений людьми і наука про який може бути доступна людям. Дж. Віко формулює умову будь-якої доступної людям істини: пізнаним може вважатись лиш те, що створено тим, хто пізнає, і тому “verum et factum convertuntur” (істинне й створене співпадають). З цього можна вивести такі наслідки:

а) те, що пізнається, повинно бути створене тим, хто пізнає;

б) спочатку треба створити, а потім - пізнавати.

Людські звершення, про які найперше говорить Віко, це форми правління, типи соціальних зв’язків, системи природного права, “порядки” громадянськості. Філософія історії (хоч сам Віко ще прямо й не вживає такий вираз) повинна ухопити загальну й єдину логіку руху життя всіх націй шляхом ретельного аналізу людських думок, якими люди керуються для удосконалення форм свого повсякденного життя. Ідеї, що стали людськими звершеннями, зберігаються в мові народів, знаходять відображення в художній творчості і слугують емпіричною базою філософсько-історичного дослідження. Філософія і філологія наближаються одна до одної: “Завдяки попереднім філософським доказам наступні філологічні докази підтверджують свій Авторитет Розумом і Розум - своїм авторитетом”. Слід лише мати на увазі, що філологія у Віко є широкою емпіричною наукою - “вченням про все те, що залежить від людської волі: такими є всі Історії Мов, Звичаїв, Подій як миру, так і війни народів”.

Джамбатіста Віко вважав, що кожний народ протягом своєї історії проходить три стадії - “вік богів”, “вік героїв”, “вік людей”. Послідовна зміна зазначених трьох стадій складає те, що Дж.Віко називає “Вічною Ідеальною Історією” і, згідно з її планом (за яким стоїть “Божественне Провидіння”), “саме так повинна була минати раніше, так повинна минати тепер, і так повинна минати надалі історія націй”[134].

Сталося так, що саме у Англії, де, починаючи з Бекона, розвиток науки спирався на емпіризм і сенсуалізм, склалась ситуація, коли емпіризм зазнав кризи, яка виявилась у поширенні суб’єктивного ідеалізму та скептицизму. Представником першого став Джордж Берклі, а другого Давид Юм.

Джордж Берклі (1685 - 1753) народився на півдні Ірландії і був старшим із шести дітей дрібнопомісного поміщика. Закінчив ту ж саму школу, що і знаменитий письменник Джонатан Свіфт. У 15 років став студентом коледжу в Дубліні і у ньому ж став викладачем з 1707 року. У 1709 р. опублікував працю “Нова теорія зору”, яка мала філософський відтінок, а у 1710 р. вийшла його основна теоретична книга “Трактат про принципи людського знання”. Ідеї цієї книги він через два роки виклав у популярній формі в книзі, яка у скороченій формі має назву “Три розмови між Гіласом і Філонусом”. З того ж 1713 року почалися подорожі Берклі. Він побував у Лондоні, виїздив до Італії і Франції, а у 1728 р. поїхав до Америки, де мріяв заснувати коледж на Бермудських островах. Захід виявився невдалим і Берклі повернувся додому через три роки. У 1734 році став єпископом.

У “Трактаті про принципи людського знання” Берклі поставив собі завдання, спираючись на сенсуалізм, спростувати атеїзм і його теоретичне підґрунтя - матеріалізм. Як відомо, матеріалізм визнає, що таким абстрактним ідеям як субстанція й матерія відповідає незалежна від людської свідомості реальність. На погляд Берклі, “субстанція”, “матерія” - то все неіснуючі сутності, а слова, що їх виражають - помилки свідомості (тут він до певної міри стоїть на позиціях номіналізму). Об’єктами нашого пізнання є ідеї, а не якісь там зовнішні речі. Ідеями Берклі називає відчуття, предмети ж, речі - то все не що інше, як стійкі комбінації відчуттів. Ми сприймаємо ідеї, а будь-яка ідея є тільки