Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

— А хто б міг тому перешкодити? — сказав Дон Кіхот.

— Коли так,— сказав Санчо,— то здаймося на Божу волю і нашу добру долю, а вона вже заведе нас, куди слід.

— Дай же Боже, що мені гоже,— промовив Дон Кіхот,— і що тобі, Санчо, треба. А хто ледащо, тому Божа ласка нінащо.

— Дійся, Божа воля,— підхопив Санчо.— Я собі з діда-прадіда щирий християнин, сього досить, щоб мені на грапа вийти.

— І досить, і задосить,— погодився Дон Кіхот.— Якби навіть ти й не був таким, то байдуже: як стану я королем, то зразу надам тобі шляхетство, не треба буде тобі його купувати чи ще в кого вислужувати. Іменую тебе графом — і все, і вже ти благородний, і хоч-не-хоч всяке буде тебе вельможним узивати.

— А думаєте, та грапська огидність до мене не пристане? — спитав Санчо.

— Гідність треба казати, а не огидність,— поправив його пан.

— Хай і так,— погодився Санчо,— вона буде, як на мене шита. Я служив якось сторожем при одному братстві, дак вірите, так на мені та сторожівська барва ловко сиділа, що всі казали: тобі б, кажуть, старостою в нашім братстві бути, а не сторожем,— от щоб я так жив! А що ж буде, як я візьму на хребтину пишного княженецького жупана чи злотом-перлами приоздоблюся, мов грап який чужоземський? Та тоді, гадаю, за сто миль будуть люди збігатись, щоб тільки на мене подивитись!

— Гарну матимеш подобу,— сказав Дон Кіхот,— тільки бороду треба буде частіше голити, бо вона в тебе така буйна, закустрана й розкудлана, що як не будеш принаймні через день бритвою по ній прохо-дитись, всяке на мушкетний постріл упізнає зразу, що ти за один.

— То не такий клопіт,— відповів Санчо,— найму собі голія, при домі держатиму, а як треба буде, то й за собою слідком водитиму, як ото великі пани своїх стайничих.

— А звідки ти знаєш,— спитав Дон Кіхот,— що великі пани водять за собою стайничих?

— А от звідки,— відповів Санчо.— Тому буде скількись літ прожив я цілий місяць у столичнім місті, так бачив там одного маленького пана (всі на нього казали великий), що як вийде чи виїде, було, на про-гуляння, то за ним чоловік якийсь верхи слідком слідкує, куди той повернеться, туди й той, сказав би, нитка за голкою. Я тоді спитався в людей, чого він із ним не рівняється, а все трохи позаду зостається, так мені сказали, що то стайничий, а великі пани, гранди б то, завсіди тягають їх отак за собою. З того воно й запало мені в помку.

— Мушу признати тобі рацію,— сказав Дон Кіхот.— Ну що ж, ти справді можеш водити за собою голія, бо звичаї, як відомо, заводяться [123] і встановлюються не зразу, а помалу, поступінно, і, можливо, ти будеш першим графом, за яким завжди ходитиме цилюрник. Зрештою, голити панові бороду то довірніша служба, аніж коня сідлати.

— Як із цилюрником бути, в тім уже моя голова,— сказав Сан-чо,— хай тільки ваша милость швидше в королі виходить та мене в гра-пи виводить.

— Так воно й буде,— сказав Дон Кіхот і, підвівши очі, побачив — що побачив, дізнаєтесь із наступного розділу.

РОЗДІЛ XXII

Як Дон Кіхот звільнив багатьох бездольників, яких силоміць вели туди, куди вони не хотіли йти

Повідає Сід Ахмет Бен-Енхелі, арабський і ламанчський письмовець, у сій поважній, високомовній, докладній, а воднораз і приємній та цікавій історії, що після того, як між преславним Дон Кіхотом з Ламанчі та його джурою Санчом Пансою відбулася розмова, переказана на приконеччі двадцять першого розділу, Дон Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вони були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайданки. їх супроводило двоє комонників і двоє пішаків; кінні були озброєні мушкетами, а піші — мечами та сулицями. Як забачив їх Санчо Панса, зразу промовив:

— Се йдуть галерники чи, сказати б, каторжники, королівські не-вольники: їх женуть на галери.

— Як то невольники? — спитав Дон Кіхот.— Чи то можебна річ, щоб король та своїх людей заневолював?

— Може, я трохи не так сказав,— відповів Санчо,— се люди, засуджені за свої злочини до галер, і їх женуть туди силою королю служити.

— Як би там не було,— сказав Дон Кіхот,— але, зрештою, вони йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою?

— Авжеж,— потвердив Санчо.

— Виходить,— сказав рицар,— я мушу виконати щодо них свою повинність — поборювати насильство і запомагати та рятувати знедолених.

— Зважте на теє, ваша милость,— остеріг його Санчо,— що правосуддя в особі самого короля не чинить сим людям кривди й насильства, лише карає їх справедливо за їхні злочини.

Тим часом гурт кайданників надійшов ближче, і Дон Кіхот дуже чемно попрохав вартовиків, щоб вони з ласки своєї повідомили і з'ясували йому, з якої причини чи