Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

Тедді, Перрі, Ільза і я бавимося в рицарів та знедолених панн із часів середньовіччя. Ільза і я граємо ролі нещасних шляхтянок, Тедді й Перрі — великодушних рицарів. Тедді виготовив розкішну зброю з міді, для чого прислужилися старі баняки, та Перрі зробив ще кращу зброю з олов’яних казанків, а високий пошкоджений горщик став правити за шолом. Коли-не-коли бавимося і в Тедді. Там мене переслідує дивовижне відчуття, а саме — що мати Тедді сьогоріч мене просто ненавидить. Торік улітку вона ледве терпіла мене. Смока і Баттеркап уже немає: взимку таємничим робом зникли обидва. Тедді каже — не інакше, як мати їх потруїла, бо, на її думку, він занадто їх полюбив. Тедді вчить мене свистіти, але тітка Лаура мовить, що це панянці не личить. Іноді я мало не прагну, щоб мої тітки були безвірницями, от, скажімо, як доктор Барнлі. Адже йому все одно, чи поводиться Ільза, як належить панянці, чи не поводиться. Однак ні: негоже бути безвірником, це суперечило б традиціям Місячного Серпа.

Сьогодні я вчила Перрі їсти з ножем. Він бажає засвоїти всі правила етикету. Крім того, допомагаю йому вивчити напам’ять вірша, якого має виголосити на шкільному іспиті. Я просила допомогти Ільзу, та вона обурилася тим, що він звернувся по допомогу до мене, й відмовила. А повинна б допомогти саме вона, бо декламує значно краще від мене. Я, декламуючи, надто хвилююся.»

14 червня

«Тату, любий! Сьогодні на уроці була контрольна робота, і я дізналася, що, як наводиш чужі слова, то треба ставити такий знак: „“. Донині я й не здогадувалася про це. Мушу переглянути мої листи до тебе й скрізь, де треба, розставити ці знаки. А після запитання ставиться знак —? А коли пропускаємо літеру, належить писати апостроф, тобто кому в повітрі, отак: ’. Панна Браунел, хоч і ущиплива, та знає доволі багато і вчить нас цікавих речей. Пишу про це, оскільки прагну бути шляхетною й відзначати чесноти людей, котрих не люблю. А, до того ж, вона особа цікава, хоч і неприємна. Я описала її зовнішність і вдачу на цілому аркуші поштового паперу. Полюбляю описувати людей, котрих не люблю, навіть більше, ніж тих, що мені любі. Тітка Лаура у спільному нашому житті куди приємніша за тітку Елізабет, але писати волію таки про тітку Елізабет. Можу вільно описувати її вади, натомість почуваюся ницою і невдячною, коли висловлююсь не досить захоплено про любу тітку Лауру. Тітка Елізабет замкнула на ключ бібліотеку, постановивши, що я не читатиму її книжок, допоки не виросту. Якби ж я недбайливо ними користувалася, любий тату! А твердить, що так, недбайливо, бо в певному томі тонким олівцем я підкреслила всі слова, котрі видалися мені гарними. Та це аж ніяк не псує книжку, милий батечку! Ось деякі з тих слів: полонинка, перлистий, різнобарвний, улоговинка, лісистий, квітучий, буковий, слонова кістка тощо. Всі ці слова, любий тату, мені надзвичайно подобаються.

Тітка Лаура дозволяє мені читати свій примірник „Пілігрима“. Я назвала той високий пагорб край дороги, що провадить до Білого Хреста, Розкішною Горою. Таке-бо гарне узгір’я!

Тедді позичив мені три книжки поезій. Одна містить лише твори Теннісона; „Пісню Мисливця“ я вивчила напам’ять, отже, тепер вона буде належати мені довіку. Другий томик — це вірші пані Браунінг. Чудові! Хотіла би познайомитися з нею особисто. Можна припустити, що познайомлюся тоді, як помру, втім, це ще нескоро станеться! У третьому томику — тільки одна поема під заголовком „Зораб і Рустем“. Йдучи до ліжка, я плакала над нею. Тітка Елізабет спитала: „Чого шморгаєш носом?“ Я не шморгала носом, я лиш дуже гірко й щиро плакала. Відкрила їй усе, а вона сказала: „Ти й справді, либонь, навісна“. Однак не могла заснути, допоки не придумала іншого, щасливішого закінчення цієї поеми».

25 червня

«Любий тату!

Сьогоднішня дата виявилась для мене „фатальною“. Випустила в церкві цента, що покотився з лунким дзенькотом. Відчувала, як усі спрямували свої погляди на мене. Тітка Елізабет була дуже розсерджена. А невдовзі й Перрі випустив цента. Згодом пояснив мені, що зробив це навмисно, щоб мене підбадьорити, однак це мені не зарадило, бо всі, напевно, подумали, що я вдруге пустила з долоні монету. Хлопці є такими чудними! Сподіваюсь, пастор нічого не чув. Я починаю дуже його любити. А не любила його до минулої п’ятниці. В його родині самі лише хлопці, тож думаю, він не надто добре розуміє дівчат. У вівторок він завітав до Місячного Серпа. Ні тітки Лаури, ні тітки Елізабет удома не було, я порядкувала в кухні сама. Ввійшовши, пан Дейр примудрився сісти просто на Майка, що мирно спав собі в кріслі-гойдалці. Йому було зручно, зате Майкові зовсім не зручно. Щоправда, пастор не сів йому на живіт, бо в такому разі, мабуть, заподіяв би йому смерть, — сидів на ногах і хвості. Майк жалісно нявчав, але пан Дейр, будучи глухуватим, не чув нявкоту, а я не сміла йому сказати. Втім, кузен Джиммі надійшов саме тоді, як пастор питав мене, чи добре я знаю катехизм. Я відповідала: „Катехизм, так? Мені здається, є в катехизмі й такі слова: людино праведного серця, почуй це бідолашне німе звірятко. Підведись, якщо ти християнин“. Пан Дейр схопився на рівні й, угледівши кота, вигукнув: „Боже мій, справді! А мені все здавалося, наче піді мною щось ворушиться“.

Вирішила оповісти цю історію, милий тату, бо вона неабияк мене розсмішила.

Коли пан Дейр перестав мене розпитувати, прийшло мені на думку, що тепер моя черга, що маю нагоду поставити йому багато питань, які тривожать мене роками. Я спитала його, чи сильно Господь Бог переймається різними дрібницями, що я роблю, і чи він припускає, що мої котики теж полинуть на небо. Відповів