Читати книгу - "Пригоди на Шостому континенті, Фолько Квілічі"

Мовчання. Біла акула обережно наближається до нас, описуючи все менші й менші кола. А ми, теж обережно, щоб хижачка не помітила нашого страху, піднімаємося на поверхню.

Мовчання… Воно тягнеться ще кілька секунд. Як тільки наші голови з'являються над водою, я нелюдським голосом кричу: «Мазіно! Човен! Спускайте човен!» (Одночасно ми не припиняємо слідкувати за кожним рухом акули).

Плисти до судна не можна — акула вирішить, що ми тікаємо; треба, щоб з «Форміки» спустили човна і підібрали нас. Найкраща тактика — залишатися на місці усім чотирьом, притулившись спина до спини. Тягнуться безконечні хвилини, і від кожного рвучкого руху акули серце болісно стискається. Ні на мить нас не залишає почуття, що акула ось-ось кинеться в атаку…

Страх? Мабуть, так, принаймні коли говорити про мене. Але й друзі мої, я гадаю, відчувають те саме. Вперше за всю подорож ми відчували страх, дивлячись на акулу, стежачи за її маневрами, зловісними й величними, в темній морській безодні. Страх, нелюдський страх огорнув нас. Напад відвернути не можна, все сприяє йому. Навколо нас кружляє біла акула (безперечно, людожерка), ми в відкритому морі, надійшов вечір, і в нас немає зброї або іншого засобу налякати хижачку і відігнати її…

Від удару до удару весел (човен уже летить до нас) минає не більше секунди, але вони здаються століттями.

Страх досягає найвищої точки, коли ми залазимо в човен: акула вже зовсім близько і робить неспокійні ривки в наш бік… Через борт човна перевалюється спочатку Баск'єрі… Джорджо… я… Бруно — ура, всі живі!

Сонце сіло, і Червоне море повністю виправдовує зараз свою назву. Востаннє бачимо, як вдалині стрибають гринди.

Найцікавіша з наших пригод на Шостому континенті закінчилася.

одивіться на ці рифи, на гострі зубці — хвилі на мить відкриють їх, а потім знову заллють білосніжною піною.

Вночі на них розбився човен з паломниками, які переправлялися в Мекку. Виючи від страху, люди опинились у морі.

Дехто встиг ухопити дошку і тримається на поверхні, дехто (хто вміє плавати) намагається вплав добутися до берега. Раптом вода ніби скипає, і пронизливі моторошні крики линуть у темне небо…

— Акули!

Крики, нелюдський вереск, жах…

За кілька хвилин над морем знову панує тиша. Велика темна пляма розходиться по воді. Тим, хто залишився жити, густа темрява не дає побачити пляму, але солодкуватий запах без слів говорить, що тут відбулося: це кров. Різня закінчилась, грізні, меткі акули зникли в глибині.

З сорока семи паломників сорок знайшли тут свою смерть…

Примружте очі, хай мине час, хай настане новий день. Травневий ранок тисяча дев'ятсот п'ятдесят третього року.

Біля підводних рифів гойдається на хвилях кілька човнів з пасажирами. Придивіться уважніше, і ви впізнаєте Мазіно, який, проклинаючи все на світі, готує «Аквафлекс» для підводних зйомок, Букера, що заряджає рушницю. А ось Вайлаті та я; ми домовляємося, що будемо знімати сьогодні.

Поруч з нами Енца надіває ласти.

Коротше кажучи, всі тут.

Через кілька секунд ми вже під водою. Джіджі в респіраторі спускається на двадцять п'ять метрів. Буквально за кілька хвилин навколо нього починають шастати акули. Але Джіджі, зайнятий збиранням черепашок, навіть не дивиться на них.

І не тільки Джіджі. Дванадцять чоловік п'ять чи шість годин працюють сьогодні під водою. Навколо кожного з нас плавають акули, але ввечері, повернувшись на поверхню, ніхто не знайде на собі жодної подряпини. Хіба тільки — в найгіршому випадку — перелякається хтось, коли якась занадто цікава акула підпливе до нього ззаду. Оце й все. А ми працюємо на тому самому місці, де зграя хижачок за хвилину розшматувала сорок чоловік.

Щоб зрозуміти, чому акули так рішуче і нещадно розправилися з бідними паломниками-мусульманами, які подорожували до Мекки, треба розібратись у повадках цих риб.

Вивчаючи це питання, починаєш зіставляти факти — і кожного разу заплутуєшся в протиріччях. Факти безсумнівні, але такі суперечливі, наче навмисне підібрані для того, щоб не дати можливості зробити якісь висновки.

Всі наявні дані тут можна розділити на дві групи. До першої належать факти, схожі на трагічну подорож у Мекку, а до другої — такі факти, як наприклад, наші спуски на тому місці, де загинули паломники. Кожний доказ того, що «акули жеруть людей», можна спростувати фактами, які підтверджують, що «акули цілком безпечні для людини».

Докладно вивчивши подробиці всіх подій, ми прийшли до висновку, що тільки тоді зможемо розв'язати проблему, коли дамо відповідь на питання: «Нападають акули на людину чи ні?»

Насамперед треба точно визначити, про яку «людину» йде мова. Людина, яка тоне — це не те саме, що людина, яка пливе, і людина, яка спустилася під воду в, масці та ластах, це не те саме, що купальник, який лежить собі на воді, хоч бери його на буксир.

Акула спокійно і мирно «прошиває» косяк риб, хоча вони дуже просто можуть стати її здобиччю. Ми неодноразово бачили акулу серед зграйки трахінотів (треба мати на увазі, що це улюблені ласощі акули), і вона поводилась, наче смирне ягня. Але тільки-но ми поранили одного з трахінотів, як акула кинулася в атаку.

Саме в цьому річ: акула нападає тільки на