Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Моє тіло, занурене в біль і насолоду, швидко розколювалося, але я вже не могла цього зупинити. А потім сталася дивна річ. Зсередини мого розірваного тіла, проштовхуючись, вирвалося щось, чого я раніше не бачила й не торкалася. Невідомо, велике чи мале, воно було мокре й слизьке, як щойно народжена дитина. Зовсім не уявляю собі, що це було. Воно здавна жило в мені, але я про нього не знала. І от цей чоловік витягнув його назовні[39].

Я хотіла дізнатися, що це таке. Дуже хотіла. Хотіла побачити власними очима. Адже це — частина мене самої! Я маю на це право! Однак нічого так і не побачила. Я потонула в бурхливому потоці болю й насолоди. Раз у раз скрикуючи, я несамовито рухала стегнами й, захлинаючись слиною, навіть не могла розплющити очей.

Нарешті я досягла вершини сексуального екстазу. Та ні, відчуття було інше — ніби мене скинули вниз з високої кручі. Я зойкнула, і все, що було в кімнаті зі скла, здавалось, ущент розбилося. І не тільки здалося, а насправді я помітила, як віконні шибки й склянки, розлетівшись на шматки, посипалися дощем на мене. Після того мені стало зле. Свідомість покидала мене, тіло похололо. Вам може видатися дивним таке порівняння, але я відчула себе каструлею з охололою кашею — клейким, липким місивом, що судомно здригається за кожним ударом мого серця. Я пригадала цю судому — на це пішло небагато часу. Цей тупий фатальний біль я відчувала перед тим, як учинити спробу самогубства. Біль, який, немов важелем, силоміць виламував кришку свідомості й всупереч моїй волі витягував з мене пам'ять, схожу на желе. Як це не дивно, я почувалася людиною, що стежить за розтином власного трупа. Ви розумієте, що значить бачити збоку власними очима, як розпанахують твоє тіло й поступово витягують нутрощі?

Я здригалася в конвульсіях, захлинаючись слиною. Навіть підмочилася. Знала, що треба стриматися, але не змогла. Усі гвинтики, що з'єднували моє тіло, розгойдались і повипадали. А в затьмареній свідомості настирливо звучало: яка я самотня, яка я слабка й безпорадна! Тіло швидко зменшувалося. Усе в ньому — що мало й не мало форми — перетворювалось у рідину й, крапля за краплею, випливало назовні, як слина або сеча. "Ні, так більше не можна, — думала я. — Інакше все з мене витече, і я перестану бути собою". Однак спинити таку течію я не спромоглася. Нічого іншого не залишалось, як безсило дивитися на неї. Як довго це тривало — не знаю. Здавалось, пам'ять і свідомість покинули мене. Усе, що було в мені, вийшло назовні. Потім наче опустилася важка завіса, і в одну мить мене огорнула пітьма.

І коли я прийшла до тями, то була вже іншою людиною.

Крита замовкла й поглянула на мене.

— От що тоді сталося, — тихо промовила вона.

Нічого не відповівши, я чекав, що вона скаже далі.

14

Крита Кано готується до від'їзду

Крита Кано розповідала далі.

— Кілька днів після того я жила з відчуттям, ніби моє тіло розпалося на частини. Коли йшла, не відчувала землі під ногами, їла — не розуміла, що жую, а як спокійно сиділа, то опинялася в лабетах страху — ніби без кінця провалююсь у безодню або, як повітряна куля, піднімаюся кудись угору. Власні рухи і відчуття ніяк не пов'язувалися з моєю фізичною суттю. Вони, здавалось, жили самі по собі, без жодного зв'язку з моєю волею, без жодного порядку і напряму, а я не знала, як угамувати такий страшний безлад. Залишалося одне — чекати відповідного часу, коли все вляжеться. Я казала домашнім, що почуваюся погано, і з ранку до вечора сиділа, замкнувшись, у своїй кімнаті й майже нічого не їла.

У такому сум'ятті збігло кілька днів — гадаю, три-чотири. А потім усе заспокоїлось, уляглося, наче після шаленого буревію. Я озирнулася навколо, подивилася на себе й збагнула, що стала новою, не такою, як раніше, людиною. Одним словом, це було моє третє "я". Перше мучилося від нестерпного безперервного болю. Друге не відчувало болю і взагалі втратило будь-які відчуття. Перше було моїм первісним "я", яке ніяк не могло позбутися важкого ярма — болю. Коли ж я намагалася силоміць його скинути, тобто вчинити невдалу спробу самогубства, народилося моє друге "я", так би мовити, проміжна форма. Фізичний біль, що мучив мене, справді зник, але разом з ним відступили й потьмяніли всі інші відчуття. Разом з болем мене покинула воля до життя, фізичні й душевні сили. І от коли минув цей дивний перехідний період, з'явилося нове моє "я". Я ще не знала, повинна я бути такою чи ні. Однак я відчувала, нехай і невиразно, що рухаюся у правильному напрямі.

Крита Кано підвела голову й пильно глянула мені в очі — здавалось, хотіла дізнатися, яке враження справила на мене її розповідь. Її руки все ще лежали на столі.

— Отже, ти хочеш сказати, що цей чоловік зробив тебе новою особистістю? — запитав я.

— Можливо, — відповіла Крита й кілька разів кивнула. Її обличчя залишалося безвиразним, немов дно висушеного ставка. — Завдяки тому, що від його пестощів і доторку пальців я вперше в житті зазнала неймовірної сексуальної насолоди, у мені відбулася якась велика фізична зміна. Я не розумію, чому так сталося і чому саме цей чоловік спричинився до цього. Хоч би там що, але врешті-решт я опинилася в цілком новій оболонці. І коли жахливе сум'яття, про яке я вам розповідала, минулося, я постаралась сприйняти своє нове "я" правильнішим. Як-не-як, мені вдалося вибратись із глибокого оціпеніння, схожого на задушливу в'язницю.

Однак після того ще довго неприємний осад лежав на моїй душі темною тінню. Щоразу, коли я згадувала його пальці, згадувала, як він запихав щось у мене, як вилізав назовні (або мені так здавалося) слизький клубок, я ніяк не могла заспокоїтися. Мене охоплював непозбутній гнів і відчай. Я хотіла стерти з пам'яті той день, але не змогла. Бо цей чоловік розкрив щось у мені. І це відчуття пов'язувалося в моїй пам'яті назавжди зі згадкою про нього. І ще я відчувала на собі сліди скверни. Ось таке суперечливе почуття, розумієте? Зміна, що сталася зі мною, можливо, правильна. Але, з іншого боку, вона принесла із собою щось брудне, неправильне. Я довго мучилась, розриваючись від такої суперечності.

Крита знову глянула на свої руки, що лежали на столі.

— Після того я перестала продавати своє тіло. Сенсу в цьому вже не було, — сказала Крита. Її обличчя все ще залишалося безвиразним.

— І ти так просто зуміла із цим покінчити? — спитав я.

Вона кивнула.

— Покінчила — от і все. Нічого нікому не казала… Перестала торгувати собою, та це не створило жодних проблем. Усе обійшлося просто. Сподівалася, що мої "опікуни" подзвонять, але вони мене більше не чіпали, хоча знали мою адресу й номер телефону. Могли погрожувати, однак цього врешті-решт не сталося.

Ось так я знову стала зовні звичайною дівчиною. У той час я віддала батькам усе, що в них позичила, й навіть дещо відклала. Брат на ці гроші купив собі нову тарадайку. Напевне, він і не уявляв собі, як я натерпілася, щоб повернути свій борг.

Потрібен був час, щоб звикнути до своєї нової особистості. Довелося з'ясовувати, яка вона, як функціонує і що відчуває. Зрозуміти це на досвіді, запам'ятати й накопичити в собі. Розумієте? Адже в мені нічого не залишилося, усе ніби витекло. Моє "я" було новим і водночас майже порожнім. Я мусила потроху заповнювати цю порожнечу. Довелося власними руками ліпити саму себе, тобто те, з чого складається моє "я".

Формально я ще вважалася студенткою, але повертатися до університету не мала бажання. Вранці виходила з дому, йшла в парк і сиділа там на лавочці, нічого не роблячи, або прогулювалася його доріжками. Коли падав дощ, заходила в бібліотеку, клала на стіл перед собою яку-небудь книжку і вдавала, що читаю. Іноді цілий день сиділа в кінотеатрі або сідала в міську електричку і їздила по кільцевій лінії Яманоте. Здавалось, ніби плаваю на самоті в непроглядному космічному мороку. Навіть порадитися не мала з ким. Якби Мальта була поряд, розповіла б їй усе, нічого не приховуючи, але сестра, як я вже казала, жила тоді на далекому острові Мальта й гартувала свій дух. Її адреси я не знала й зв'язатися з нею не могла. Мусила покладатися на власні сили. У жодній книжці немає пояснення того, що я пережила. Та незважаючи на самотність, нещасною я не почувалася. Я міцно вхопилася за власне "я". Принаймні тепер, я мала за що триматися.

Моє нове "я" відчувало біль, але не так гостро, як раніше. І водночас я навчилася уникати його. Тобто відійти від фізичної оболонки, яка відчуває біль. Розумієте? Я можу відділити свою фізичну суть від нефізичної. З мого пояснення може видатися, що це важко зробити, а насправді, коли засвоїш цей метод, — зовсім нескладно. Коли біль приходить, я відділяю свою фізичну суть. Це все одно, що тихенько вийти в сусідню кімнату, коли приходить непрошений гість. Усе відбувається дуже природно. Я усвідомлюю, що в мене щось болить, але перебуваю тоді в іншому місці. Так би мовити, в сусідній кімнаті. Тому ярмо болю на мене не лягає.

— І ти завжди, коли заманеться, можеш так розділятися?

— Ні, — трохи подумавши, сказала Крита. — Спочатку це мені вдавалося лише тоді, коли тіло відчувало фізичний біль. Іншими словами, біль — ключ для роздвоєння свідомості. А потім за допомогою Мальти я до певної міри навчилася керувати цим процесом. Та це було набагато пізніше.

А тим часом від сестри прийшов лист. Вона писала, що три роки гартування її духу на Мальті нарешті скінчились і через тиждень вона повернеться до Японії. І нікуди звідси більше не поїде. Я зраділа, що зможу знову з нею зустрітися. Адже ми з нею не бачилися років сім-вісім. Як я вже казала, Мальта — єдина в світі людина, якій я можу в усьому звіритися.

Того ж дня, коли вона приїхала, я розповіла їй геть-чисто все, що зі мною досі відбувалося. Мальта вислухала мовчки мою довгу дивну історію до самого кінця, не задаючи жодного запитання. А коли я замовкла, вона глибоко зітхнула й сказала: "Видно, мені треба було залишатися дома й оберігати тебе. А я чомусь не помітила, що в тебе такі складні проблеми. Можливо, тому, що ти надто близька мені людина. А втім, я мусила щось робити. Мусила сама декуди їздити. Іншого вибору не було".

Я попросила її особливо не турбуватися. Адже це мої проблеми, які врешті-решт поволі вдасться розв'язати.