Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей "

Глава 32

Ми з Олександром сиділи в кафе. Замовили собі багато страв і обдумували подальшу стратегію. Оскільки мені сказав Олександр: «Обговорювали плани»

— І що ж ми будемо робити далі? — запитала, поклавши до рота шматочок стейку.

— Почнемо шукати вбивцю, — посміхнувся він.

— А як же Маріель?
Відсунувши стейк з тарілкою подалі, я пильно подивилась в очі своєму поки що, спільнику, який зараз дивився на мене знесиленими й сумними очима.

— А що Маріель? Я її не боюсь. Мені є за кого боятись, тому я не відпущу тебе ні на крок, — Олександр взяв мою руку у свою і пильно подивився в очі.

— Вона ж твоя наречена, — мовила з іронією.

— Моєю нареченою була і будеш лише ти. Хоча пропозицію я тобі так і не зробив, але знав це завжди. З того самого часу, коли дізнався, що наші долі пов'язує контракт, — він міцно стис мою руку.

— Тільки контракт? — допитувала його, мов на допиті.

— Маленька, ти ж знаєш, що не тільки. Чи ти вже кохаєш не мене, а того... — він скривився і замовк.

— Кларка, — додала я.

— Саме його.

Я похитала головою і задумалась. Мене тягнуло до Кларка, мов магнітом. Була симпатія, це однозначно. Я навіть дала слабину після того, як дізналась про наречену Олександра. То що ж тоді це в мене таке було? Любов? Закоханість? Симпатія? Перші два напевно відкину. Значить, симпатія.

— Ні, Олександре. Можливо, симпатія в мене до нього була. Каюсь. Але, напевно, не кохаю, — заплутано відповіла.

— Напевно чи не кохаєш? — тепер уже він засипав мене запитаннями та ще й з таким серйозним виразом обличчя.

— Яка різниця? — занервувала я. Набрид його допит.  — Давай краще поговоримо про справу.

Олександр нахмурився, але промовчав. 

— Що ти хочеш дізнатись? — серйозним тоном заговорив чоловік. 

— Все. Як будемо діяти? Де будемо шукати правду? І що нарешті відбувалось в ті дні, коли померли наші батьки? — я дивилась пильно у його незворушні очі. 
Думала побачити там злість, чи щось гірше, але її не було. На мої питання він поводився стримано й спокійно. 

— Спочатку ми поїдемо до сім'ї Кларка, — відрізав він рівним тоном, а я округлила очі від здивування.

— Як!?

— Марлін багато знає. Не думай, що вона така проста. Якби не запитання, на які я не мав відповіді, то й не зустрів би тоді тебе на тому вечорі, — він дивився пильно. Вдивлявся в моє розгублене обличчя.

— Знаю я, — зітхнула та відвела погляд. — Вона хотіла щось мені розповісти про твою сім'ю, але швидко попрощалась та пішла до себе. Після того, ми ні про що таке не говорили. 

— Значить, нам варто прямо сьогодні навідатись у їх особняк, — впевнено заговорив Олександр і відклав тарілку в бік. 

Кілька хвилин ми чекали, поки нам принесуть рахунок, потім ми сіли в машину та по дорозі заїхали в кілька магазинів. Прикупили продуктів і засоби гігієни.  Потім поїхали до квартири, переодягнулись, знову перекусили і вже через кілька годин ми їхали по трасі, до Марселю. 

— Ми ще не говорили про те, хто нас підрізав? — задумалась я. 

— Маріель, це її машина. Я відразу її впізнав. Не хотів тебе лякати завчасно. Певно, вона прослідкувала за мною, коли я поїхав до тебе, — зітхнув та міцніше стис у руках кермо.

Він був таким зосередженим на дорозі. Певно, після вчорашнього боїться за ніші життя. 

Значить, за кермом тієї автівки була Маріель? Оце так моє життя повертається до мене одним місцем. Значить, сестра – зрадниця, яка давно знає про мене... Ну що ж, прекрасно. Я безмежно радію. Навіть дуже. А тепер я маю шукати разом за своїм кхм... кхм... Та я навіть зараз коханим, чи хлопцем його назвати не можу. Хіба що напарниками. Але й то забагато честі для нього. 

— Про що замислилась? — запитав, не дивлячись на мене. 

— Та от думаю, хто ми з тобою тепер, — відповіла правду. 
Набридла уже вся ця брехня. Наче ми вічно живемо у брехні, яка огорнула нас повністю. 

— Кохана, для мене нічого не змінилось, — взяв мене за руку. — Ми й надалі лишаємось парою, — лагідно додав. 

— Ні, Олександре, — висмикнула я руку. — Ми більше не пара і не коханці. Ми просто партнери з пошуку вбивці. От і усе, — випалила на одному подиху та відвернулась до вікна. 

На серці скреготіли кішки, а в думках повна каша. Відвари та викинь. 

Решту дороги ми мовчали. Певно, мої слова зачепили Олександра, але наше знайомство і все життя, яке ми прожили разом, не було солодким, як мед. Тому, що я можу? А вже нічого. Хочу лише одного – помсти та повернути своє. 

Ми під'їхали до масивних воріт, які відразу прочинились, і Олександр зміг заїхати у величезний двір.  

Вийшли з машини та поплентались до вхідних дверей. 

— Їх, певно, немає вдома, — прошепотіла йому на вухо. 

— Є, — коротко повідомив мені. 

Двері відчинились і до нас вийшла служниця цього будинку. Помітивши мене,  посміхнулась, але пускати не збиралась. Все ж ми увійшли у великий просторий дім та сіли на диванчиках вітальні. Чекали, поки до нас спуститься Марлін.  

Коли Олександр помітив, що жінка спускається сходами не сама, одразу притягнув мене за талію до себе та міцно стис. Ледь не цілуватись ліз. 

Я підняла свій погляд та зустрілась із засмученим поглядом Кларка, який нахмурився та пропалював руки Олександра на моїй талії.