Читати книгу - "Принцеса для демона, Стефанія Лін"

– Злазь, Ліліано. Твоє дихання змінилось, я знаю, що ти не спиш вже давно, а нахабно мною користуєшся.

Що ж, мене розкрили. Але це не означає, що мушу відступати. Тому продовжую вдавати, що тільки зараз прокидаюсь, потягуюсь й сідаю. Кілька секунд дивлюсь на незрозумілий вираз обличчя Сеера, який здається, зазирає прямо у душу.А потім кажу:

– Користуватись теж потрібно вміти. – Усміхаюсь. – Не допоможеш злізти? Тіло затекло, боюсь, що просто впаду на землю.

Сеер киває. Сплигує з коня сам і допомагає злізти мені. Якось ніжно бере за зап'ястя, шкіра яких стерта мотузкою, і зазирає в очі. Багаття неподалік не дарує багато світла, але його достатньо, щоб бачити диявольські іскри в очах демона. І вони такі щирі, справжні, живі, сповнені стількох емоцій, що на мить з'являється думка пожаліти його. Та потім вона зникає, на щастя, бо ж то вже перебір жаліти власного ката.

Але! план порятунку власного тіла і голови все ще у дії. Тож піддаюсь вперед, наче ноги не тримають, впираюсь в Сеера й притулюсь якомога ближче. Мить він ніяк не реагує, напевно намагається впоратись з шоком, а потім обіймає своїми лапищами. Підіймаю голову та проникливо зазираю в його очі. Вмикаю все своє кокетство яке тільки маю. Його не дуже багато, але, що маємо, те маємо! План Дашки по звабленню таки гарна ідея, шкода, що вічно провальний.

Крила Демоняки несподівано розкриваються і закривають нас від усього світу, від в'язкого, важкого повітря Долини, від воїнів, від світла вогнища.

– Як же важко….– видихає, заплющивши очі.

Мовчу. А що казати: "- так тобі й треба гад солоний, бо ж я сама чистота та ніжність, а ти мене привів на заклання, у жертву принесеш, аби твоя країна була щаслива і в безпеці." Не варіант. Він все це знає. Та й зараз ці слова не допоможуть викрасти мішечок з Ірмою.

Встаю на носочки, обережно кладу руки на його крила борючись з бажанням вискубти ще кілька пір'їнок, й цілую його. Сеер на секунду втрачає самоконтроль, адже одразу проникає в мій рот язиком витанцьовуючи владний танець імператора. Але я м'яко зупиняю його показуючи, що керувати мною він буде тільки у мріях, і тоді, коли дозволю. Нехай я майбутній мрець, та у середині я все ще жива.

Руками торкаюсь його міцного тіла подумки лаючись, що мені таки не щастить, бо було б непогано мати такого представника чоловічої сили поруч з собою. Обережно мацаю демона всюди, й нарешті пальчики доходять до кишень на штанах. Ми все ще палко цілуємось, і в якийсь момент забуваю, що взагалі-то план не переспати з ним, а вкрасти мішечок. Непомітно пхаю руки у кишені і….не знаходжу ніяких мішечків. Де ж він його дів, гад?

Притуляюсь ще ближче, щоб не помітив, що мої руки якось дуже інтенсивно блукають його тілом у пошуках потрібної речі. Але демон різко відсторонюється, складає крила й нахабно усміхаючись дивиться на мене. А потім бачу чому усмішка саме така: він тримає у руках мішечок й хитає ним з боку в бік, роздивляючись реакцію.

– Не це шукаємо, Ліліано? – Хмикає.

Піджимаю губи, хмурюсь. Ногою топнути хочеться від злості.

– Не це! – Ціджу.

– Ой, а брехати не потрібно. – Схиляє голову на бік й насміхається. – Так, як ти обшарила все моє тіло, ще ніхто не робив, завзято. Скільки енергії, пристрасті. Навіть подумав, що вирішила знову задовольнити нас обох. А як виявилось ти все ще думками мрієш про втечу.

– Можна подумати ти б не мріяв. – Спокійно відповідаю, хоч насправді душа кричить від злості.

– Мріяв би. Думаю, так. Але нічого не вийде, Леля. Ти - майбутня жертва жерців. Ти про це знаєш. Завтра вже все станеться. Та не думай, що Саара не пам'ятатиме твою жертву. Про тебе будуть розповідати історії, я постараюсь, і ніхто не дізнається, що Ліліана насправді була невихованою, нахабною фурією. Про тебе складатимуть пісні та вірші. Твою сміливість вихвалятимуть.

– Посмертно?! Навіщо воно мені треба! – Гиркаю. – Я жити хочу, а не пісень! Я заслужила! Саара не моя країна!

– Послухай, – м'яко каже, – знаю, це несправедливо, але я мушу… Пробач мені.

Ховає погляд. Соромно? Сподіваюсь що так.

– Прив'яжіть леді до повозки й дайте повечеряти. – Наказує воїнам відвернувшись.

– Туалет. Мені потрібен туалет! Чи ти думаєш я під себе ходити маю? – Фиркаю. Хочеться взяти та потрусити його гарненько, щоб відчув весь спектр емоцій котрі вирують у мені. – Тупий Імператор! Та щоб ти здох! Ні! Ти таки здохнеш! Я дочекаюсь цього моменту! Чуєш?! – Кричу у спину Сеера, який вже йде геть. От просто тікає у ніч розчиняючись в темряві.

Воїни дають мені можливість зробити свої жіночі справи за повозкою й прив'язують до неї з іншого боку. Пхають до рук воду та їжу та співчутливо дивляться. Але мені не потрібно їх жалю, мені потрібне моє життя.

Шаала приходить після того, як сама наїдається. Лягає поруч і на якийсь час проганяє муркотінням погані думки. Так ми й засинаємо зігріті одна одною. Вона - явно із незадоволенням щодо моєї скорої смерті, і я з думками, що завтра третій день нашого перебування у Долині.