Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не знаю. Дехто запевняє, що має покликання, присягається, що бачить видіння. Проте я не впевнена, що Джела цікавлять дівчата на кшталт мене. А ти справді збираєшся покинути роботу провідника?
— Ні, — відповіла Ніна, намагаючись рівніше вимальовувати літери. — Поки що я не готова осісти на одному місці. — Лише промовивши ці слова, дівчина збагнула, що каже правду. В Равці вона не мала спокою, а тепер замислилася, чи знайде його там, де спробує оселитися.
Ніна дістала з кишені стосик папірців.
— Це уроки земені для початківців. Тобі доведеться переписувати їх у зошит, щоб скидалося на те, наче ми справді навчаємося.
— Хочеш сказати, я таки збираюся вивчити земені?
— Трошки. Вільно розмовляти тобі не доведеться. — Ніна кивнула на дошку. — Почнімо з цього дієслова: бес адава. — Ніна змахнула руками і стала в першу позицію, якої навчали кожного гришу. — Боротися.
***
Урок тривав дві години. Ніна почала з того самого, чого її щонайперше навчили в Маленькому Палаці: пояснила Ханні, як використати її серцетлумачницьку силу на собі самій.
— Ти колись уже намагалася щось таке зробити? — поцікавилася вона.
— Ні… Точно не знаю. Іноді я не можу заснути й думаю про те, як уповільнюється моє серце…
Ніна здригнулася.
— Тобі пощастило, що ти не приспала себе до коми.
Зенік показала учениці найпростіші дихальні техніки й бойові стійки. Дала завдання вповільнити своє серце, а тоді пришвидшити його биття. Гришинської теорії та принципів роботи підсилювачів вона торкнулася побіжно, а розмов про юрду парем старанно уникала.
— Звідки ти все це знаєш? — запитала Ханна. Її щічки розчервонілися від використаної сили, а волосся вибилося з кіс, закрутившись кучериками на скронях. — Невже тобі все це справді розповів учитель твоєї сестри?
Ніна повернулася до дівчини спиною, щоб витерти дошку і приховати вираз обличчя. Можливо, її трохи занесло. «Ніно, ти навіть не уявляєш, як легко зруйнувати власне прикриття, — пригадала вона Адрікове жебоніння. — Я тобі що казав?»
— Так, — озвалася дівчина. — Я дуже уважно його слухала. Але в тебе талант від природи. Ти все схоплюєш на льоту.
Це принаймні була правда. Ханна вправлялася зі своєю силою з якоюсь особливою легкістю. Проте на її обличчі закляк стурбований вираз.
— Що сталося? — запитала Ніна.
— Ці слова. «Від природи».
Послушниця пробіглася пальцями по папірцю, де нашкрябала відмінювання одного з дієслів на земені. Почерк у неї був просто жахливий.
— Коли я була молодша, мій батько повсюди брав мене із собою. Так не було заведено в нашому оточенні, але він мріяв про сина і, думаю, вважав, що шкоди від цього нікому не буде. Я обожнювала наші пригоди. Вчилася битися, їздити верхи, гасати донесхочу. Та коли я виросла й настав час відрекомендувати мене при дворі… мені не вдалося з легкістю облишити все це.
«Та й чому б ти мала це зробити?» — подумала Ніна. Вона не була палкою любителькою коней і залюбки нікуди не бігла б, якби її не переслідували, але ж їй принаймні все це дозволяли.
Ханна згорнула руки на грудях і похнюпилася, наче хотіла скрутитися клубочком і зменшитись.
— Люди називали мене неприродною. Жіноче тіло мало бути м’яким, а моє стало жилавим. Панянки мають дріботіти граційним кроком, а я ходила розмашисто. І стала посміховиськом. — Ханна глипнула на стелю. — Мій батько винуватив себе в тому, що зіпсував мене. Співати й малювати я не вміла, зате могла оббілувати оленя й поцілити з лука. Могла збудувати собі прихисток. Єдине, чого мені хотілося, — втекти в ліси. Спати просто неба під зорями.
— Це звучить… ну, це звучить жахливо, — зізналася Ніна. — Але, здається, я розумію, що саме тебе приваблювало.
— Я намагалася змінитися. Щосили намагалася. — Ханна стенула плечима. — Але мені не вдалося. Якщо мені знову нічого не вдасться…
Погляд у неї спохмурнів, і Зенік замислилася, яке моторошне майбутнє бачить перед собою дівчина.
— Що станеться, якщо тобі знову нічого не вдасться?
— Навчання мало додати мені пристойності. Перетворити на гарний шлюбний товар. Якщо Берегині не вдасться виправити стан речей, мені ніколи не дозволять повернутися додому, ніколи не відрекомендують при дворі. А це мало б відбутися ще два роки тому.
— А невже тобі буде так погано, якщо ти не повернешся?
— І більше ніколи не побачу батьків? Наче якась вигнанка?
— А є інші варіанти?
— Я зможу підлаштуватися або дам обітницю і проведу решту життя тут, на службі у Джела разом з іншими Джерельницями. — Дівчина спохмурніла. — Шкода, що я Серцетлумачниця, а не Пекельниця.
— Не сміши мене.
Ніна бовкнула це, не подумавши, адже сказане зачепило її гордість. Як комусь може хотітися бути Заклинателем, а не Корпуснійцем? «Усім відомо, що наш орден найкращий».
— Ну… тобто, хіба комусь може хотітися бути Пекельником?
Ханнині сяйні очі зблиснули, немов кидаючи виклик.
— Тоді я змогла б розтопити Льодовий Двір ізсередини. Змити увесь цей непотріб у море.
Небезпечні балачки. Можливо, Ніні слід було вдати, що ці слова її обурили. Та натомість вона вишкірилася.
— В найбільшу у світі калюжу.
— Точно, — погодилася Ханна, усміхаючись у відповідь, нечестиво вигнувши губи.
Раптом Ніні захотілося розповісти їй усе. «Ми з моїми друзями пробили дірку в стіні Льодового Двору! Ми вкрали фієрданський танк!» Усі Святі, невже їй закортіло повихвалятися? Дівчина похитала головою. «Тобі випала нагода заслужити її довіру, — нагадала вона собі. — Скористайся нею».
Зенік опустилася за парту поряд із Ханною й запитала:
— Якби ти могла вирушити куди заманеться й робити що заманеться, що б ти обрала?
— Новозем’я, — миттю відповіла дівчина. — Я б улаштувалася там на роботу й заробила б гроші, найнявшись до когось стрільцем.
— Ти так добре стріляєш?
— Так, — анітрохи не вагаючись, запевнила послушниця. — Щоразу, виїжджаючи за стіни монастиря, я думаю саме про це. Просто зникнути. Змусити всіх повірити, наче я заблукала під час бурі або мене віднесла кудись ріка.
«Огидна ідея. Ліпше вирушай до Равки».
— То чому б так не зробити? Чому б тобі просто не зникнути?
Ханна приголомшено витріщилася на неї.
— Хіба ж я можу так вчинити зі своїми батьками? Я не можу їх так зганьбити.
Ніна ледве втрималася, щоб не закотити очі. «Ох, ці фієрданці зі своїм гонором».
— Авжеж ні, — люб’язно погодилася вона. Проте ніяк не могла відігнати спогад, як Ханна виїжджає на галявину: коси розплетені, — природжений воїн. Ніна бачила, як у дівчини всередині сяє золото, хай навіть
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король шрамів, Лі Бардуго», після закриття браузера.