Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Час настав, Костянтин Матвієнко 📚 - Українською

Читати книгу - "Час настав, Костянтин Матвієнко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час настав" автора Костянтин Матвієнко. Жанр книги: 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 76
Перейти на сторінку:
хто другий?

— Його я не знаю, — відповів Павло.

Лахудрик тим часом запитав дозволу в домовика цього будинку на свою присутність у його володін­нях та попросив допомоги. Місцевий домовик зне­хотя погодився.

Чоловіки ж за столом вели розмову.

— Не понравілся мнє сьодняшній базар с Ар­сеном. Чи він питається свалить, чи його пов’язали. Отмазка, шо, тіпа, він просто хоче развєяться в Києвє, якась галімая, — казав знайомий Павлові кре­мезний, коротко стрижений чоловік до молодшого.

— Да хто єго повяжєт, Артьом? Менти о похіщєніі ніфга нє знают. Карл сам нам ето гарантіровал. Отєц дєвкі тоже нє мог єго сам вичісліть...

— Чьо ж он тода нє возвращаєтся?! — раптом за­горлав Крадьков. — Говоріл я тєбє, Лукан, мочіть нужно било етого чмиря ілі хотя би здєсь дєржать!

— Та як я мог єго удєржать? Он здоровий, падла. Ти как в Обухов за жратвой от’єхал — он ногі в ру­кі і на маршрутку. Єщє і грозіл, что єсли с нім что-то случітся, то, мол, надьожний чєловєчєк знаєт, кому і шо сообщіть, — сказав той, кого Крадьков назвав Луканом.

— Давай звоні єму снова! — лютився Крадьков.

— Та ріскованно. Єслі все же ти прав, то нас мо­гут засєчь по сігналу мобілкі, вєдь ето будєт уже трєтий звонок із етого мєста, с одного і того же но­мєра. Карл же воощє запрєтіл нам мобілкамі пользоваться. Отвєчать только на єго звонкі, — нев­певнено заперечив Лукан.

— Когті надо рвать, а дєвку замочіть прідьотся, она нас всєх троіх відєла. Всє равно живой отпускать нєльзя. Да і у Карла на наш счьот могут бить своі пла­ни. Ми свою работу уже сдєлалі, так на шо ему тє­пєрь-то нужни?

— Да ти чо, Артєм?! Я єго уже двадцать лєт знаю, єщє с дворових врємєн. Он своє слово дєржит всєгда, когда... єму ето вигодно. — Лукан почав помітно трем­тіти, але повів далі. — А єслі дєвку сєйчас замочіть, тада нам точно нічьо нє обломітся — нужно, чтоби она хоть раз с отцом поговоріла. Єсли всьо вигоріт, то нам всєм бабла хватіт. Ти лучше мєня знаєшь: за послєдніє чєтирє года єє батя заработал сотні зєлєних мілліо­нов. А єщє чєрєз пару лєт єго бізнєс воощє будєт сто­іть за мілліард.

— Ладно, Карл обєщался сєгодня-завтра приієхать. Можєт, і взаправду всє по-чєстному подєліт, хотя стрьомно мнє чьо-то. Іді отнєсі єй попіть і жратви пріхваті. А я прілягу пока поспать: вдруг ночью єхать прідьотся. Как говорітся, вдруг война, а я уставший!

Лукан прихопив зі столу пляшку з водою, хліба й шматок обвітреного сиру і вийшов у сіни. Там відки­нув прикриту брудним рядном дерев’яну ляду в під­лозі, під якою виявилася ще одна — залізна, замкне­на на підвісний замок. Відчинивши її, почав спуска­тися металевою драбиною в глибокий льох. Ліхтар вихопив з темряви фігурку дівчини. Вона, обхопивши коліна, сиділа на якійсь ковдрі, її права рука була припнута кайданками з коротким ланцюгом до драби­ни. Бліде, схудле обличчя з широко відкритими очи­ма виглядало моторошно спокійним. Аскольд відчув приплив невимовного жалю до неї та водночас — лю­ті до викрадачів. Лукан мовчки поставив воду та їжу і, уникаючи дивитися на полонянку, швидко виско­чив нагору і замкнув обидві ляди.

— Вона ж тут задихнеться! — Павлів голос, точніше те, що замінює його в тонкому світі, був сповнений жа­ху та болю.

— Не хвилюйтеся. Тут є вентиляційний отвір. — До­мовик, як міг, спробував заспокоїти його, та Павло майже не звернув уваги на ці слова.

— Лахудрику! — гукнув домовика Аскольд. — її тре­ба підбадьорити. З’явися до неї у видимому стані і ска­жи, що ми... Хоча чекай, спочатку спробуй непомітно витягти у бандитів ключі від кайданів та від замка, що замикає ляду.

— Ні, якщо він помітить зникнення ключів, то од­разу прибіжить у льох. Аску, спочатку слід скласти чіткий план, а потім уже повідомити Надію про нашу присутність. — Здавалося, Лахудрик лишився єди­ним, хто зберігав спокій. — Ми знаємо, де її трима­ють і те, що в будинку лише двоє чоловіків і собака надворі. Ти з Павлом із тонкого світу навіть сірника не піднімеш. Фізично діяти ви зможете лише тоді, ко­ли повернетеся у свої тіла. Звісно, ви здатні прийти в її свідомість, але вона, швидше за все, знову вважати­ме, що це марення. Раптом вона подумає, що божево­ліє, і ще дужче злякається. Та, врешті, візьміть себе в руки! — гримнув Лахудрик на Аскольда і Павла. — Робимо так: зараз ви повертаєтеся у фізичні тіла, ра­димося з Борисом та Ільком, як діяти, а вже потім я спробую поговорити з дівчиною.

Не минуло й двох хвилин, як хлопці опритомніли у своїх тілах на сидіннях «Лексуса». Поряд уже був види­мий Лахудрик. Рухи у матеріальному світі здалися їм нестерпно повільними.

Борис ззовні відчинив «Лексус», і вони з Ільком приєдналися до друзів. Аскольд стисло розповів про побачене в будинку та про відчуття перебування поза власним тілом.

Ніхто з хлопців не мав уявлення, як слід діяти, виз­воляючи заручників. Перебравши та відкинувши кілька варіантів, зрозуміли, що зайшли в глухий кут. У Павла починалася тиха паніка, про що домовик був змушений повідомити Аскольдові. Той зрозумів, що коли негайно не запропонує шляху порятунку дівчи­ни, то Павло піде на штурм будинку самотужки з го­лими руками.

— Діємо так... — Аск почав викладати свій імпрові­зований план.

***

Лукан вийшов на освітлене потужним ліхтарем по­двір’я, щоб перевірити, чи надійно зачинено ворота, і відпустити на ніч із ланцюга Цезаря — лютого кавказця-вовкодава. Надворі було тихо, лише перегавкували­ся собаки по селу. Цезар і собі подав басовитий голос. Десь далеко торохтів трактор: мабуть, віз солому зі скирти на ферму. Чулось, як від морозу порипує стов­бур старої груші, що майже сперлася на високий пар­кан. Раптом у ці вже звичні звуки зимового села впле­лося ледь чутне гуркотіння легковика. Сумнівів не бу­ло: до їхнього двору наближається машина. За кілька хвилин вона зупинилася біля воріт. Клацнули двері, і по снігу зарипіли впевнені кроки. У ворота постукали. За Лукановою спиною знову кілька разів гавкнув Це­зар, але одразу замовк.

— Це провулок Понтія Пілата, номер чотири? — за­питав з вулиці молодий чоловічий голос.

Лукан на мить перелякано вкляк, та враз оговтався.

— Какого, мать твою, Пілата? Обкурілся, так поєз­жай проспись! — Голосно лаючись, він тихцем нама­цав у кишені пістолет.

— Я за оголошенням, — наполягав молодик. — Ця

1 ... 58 59 60 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час настав, Костянтин Матвієнко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час настав, Костянтин Матвієнко"