Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Тим часом на кухні вже варилася картопля, а риба чекала своєї черги.

Попиваючи пиво, Мартін простягнув йому бляшанку. Вістінґ сів на табурет. Думки знову повернулися до Катаріни й Надії. Логіка підказувала, що обидві справи між собою пов’язані. Неможливість причетності Мартіна до зникнення дружини спонукала до появи нових версій. Катаріна могла й сама стояти за викраденням або ж мала іншого поплічника.

Вістінґ раптом помітив, що Мартін дивиться на нього.

— Чи хотілось тобі коли-небудь зникнути? — несподівано ошелешив його запитанням Гауґен.

На конфорці булькала картопля.

— Ну, не назавжди принаймні, — обережно відповів Вістінґ, не знаючи, куди хилить Мартін. — Можливо, тоді, коли зависає справа, або перед дошкульним, придирливим журналістом хочеться усе кинути — хай хтось інший вигрібає. А так — ні… А тобі?

— Іноді мені хочеться поїхати світ за очі й почати все спочатку, нове життя на новому місці без тягаря давніх проблем.

— І куди б ти поїхав?

— Не знаю. Найліпше було б повернутися назад у часі, почати все заново, уникаючи давніх помилок.

— А яких помилок ти допустився?

Мартін втупився поглядом в одну точку десь у пітьмі, поза світлом ліхтарні.

— Інґер Лісе була моєю помилкою, — промовив він. — Нізащо в світі не варто було з нею одружуватися.

Вістінґ мимоволі розтягнув губи в усмішці.

— Не можу не погодитися.

— Скоріш за все, це була сума численних дрібних помилок, — вів далі Мартін. — Я прожив понад половину свого життя, а нічого не досяг. Я не маю на що озирнутися. Родини немає, яскравих спогадів немає, світу не бачив — одна і та ж робота вже понад тридцять років.

— У мене таке саме, — завважив Вістінґ.

— Але ти маєш цікаву роботу! Що не день, то пригоди.

У маленькій кухоньці раптом стало тихо. Мартін взяв з дров’яної загати поліно й поклав у грубку.

— Одруження з Катаріною теж вважаєш помилкою? — порушив тишу Вістінґ.

Мартін глибоко вдихнув, а потім поволі випустив повітря крізь стиснуті зуби.

— Одруження з нею було єдиним моїм правильним вчинком, ось тільки склалося не так, як гадалося.

Вістінґ не перебивав, відчував, що Мартінові кортить скинути камінь з душі.

— Іноді мені спадало на думку, що це вона шкодувала, що пов’язала зі мною свою долю, — повів він далі. — І просто поїхала світ за очі, просто зникла, усе покинула, як уже одного разу покидала свою батьківщину. Така вже людина. Найважливішим для неї було — відмежуватися від минулого. Вона весь час намагалася втекти від нього. Я так не зумів. Я стою без руху й усе ще чогось чекаю.

На якусь мить у його голосі забриніло каяття і відчай. Вістінґ відчув, що ось зараз можна було б спрямувати Мартінову розповідь у русло, яке наблизило б його до зізнання чи принаймні підвело б до усвідомлення необхідності рішучого кроку, аби мати змогу жити далі. Однак Вістінґ не встиг, бо Мартін підвівся, поставив на конфорку пательню і змінив тему.

— Куди поділося масло? — запитав він, роззираючись на всі боки.

— Висить надворі.

Мартін приніс один з пакетів з харчами, який висів на кілку на стіні будинку, замість холодильника. Поклав велику ляпку масла на пательню. Масло зашкварчало й швидко розтануло.

Почищена риба лежала на стільниці. Мартін зробив ножем кілька надрізів на шкірі з кожного боку. Щойно масло зарум’янилося, виклав рибу на пательню, посолив і поперчив.

— Не думаю, що вона зникла добровільно, — озвався Вістінґ. — Хтось відповідальний за її смерть.

Риба шкварчала. Мартін мовчав.

— Я не полишаю надії, що ми ту людину таки знайдемо, — вів далі Вістінґ. — Та якщо, чи радше — коли, ми цю людину знайдемо, ти мусиш бути готовим, що вона зовсім не така, як ти собі уявляв.

Мартін відпив з баночки пива, порухав виделкою рибини на чорній, закіптявілій пательні.

Вістінґ ледь нахилився уперед на табуретці.

— Найімовірніше йдеться про таку саму людину, як ти і я, — сказав він. — Знаю з власного досвіду. Коли я починав працювати в поліції, бачив світ здебільшого в чорно-білому кольорі, думав, що існують лише добрі й лихі люди, та з часом збагнув — не все так просто.

Мартін обернув рибу іншим боком. Шкіра зашкруміла й зарум’янилася.

— Я достатньо бачив на цій роботі, аби зрозуміти: вбити може кожний, якщо до вбивства змусять непереборні обставини. Мова йде про людей, які потрапляють під такий нещадний прес, що, зрештою, вважають вбивство єдиним виходом. Але в усьому іншому та людина цілком схожа на мене чи на тебе, за винятком хіба того, що наважилася позбавити когось життя.

Вістінґ говорив не лише для того, щоб Мартін міг перекласти відповідальність на обставини чи щоб полегшити йому знайти виправдання самому собі. Просто такою була правда життя.

— Я, зрештою, думаю, що всі люди здатні на вбивство, якщо для цього існують виняткові причини. Ідеться не про те, вбити чи не вбити. Ідеться про те, наскільки можливо говорити про невинну людину чи про особу, яка тим чи іншим чином становить для нас загрозу.

Вістінґові слова мали б спровокувати співрозмовника на відповідь. Мартін Гауґен мав би запротестувати й запитати, що такого поганого вчинила Катаріна, щоб вважати, ніби вона заслужила собі на таку долю. Але Мартін мовчав, мовчки взяв ножа і ввіткнув його в картоплину.

— Картопля начеб зварилася, — сказав він, відсуваючи набік каструлю. — Злиєш надворі воду?

— Я хотів сказати, — не відступався Вістінґ, підводячись, — що навіть порядна в своїй сутності людина здатна на дуже поганий вчинок. Усі коли-небудь у житті чинили якийсь переступ. Не можна ділити людей на однозначно щирих чи підступних, добрих чи поганих. Не існує «або… або», лише «і… та і…»

Вістінґ узяв каструлю двома прихватками й виніс надвір. Ступив кілька кроків, щоб бачити у вікно Мартіна, чи не помітить якоїсь реакції на свій спіч. Бо ж йому йшлося про те, щоб поступово підвести його до зізнання, коли настане слушна мить, і вони висунуть йому підозру, Мартін, з усіма своїми помилками й недоліками, повинен бути до цього готовий. І коли та мить таки настане, він повинен знати, що Вістінґ не засуджуватиме його й не дорікатиме йому, а зрозуміє його стан.

Коли Вістінґ повернувся знадвору, Мартін уже виклав