Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Ні, йому просто пощастило. Або він добре оцінив шанси. Тому що у великих містах завжди трапляються трагедії, правда ж? Нагоди поживитися для такого, як він. І хто знає, така істота може бути чутлива до наближення великих катастроф. Може, він як той комар — знаєш, вони ж відчувають кров за кілометри. Звідки нам знати, коли ми навіть не знаємо, що він таке? Подавай наступне, Бреде.

Бред запускає ролик, і на великому екрані знову з’являється Ондовскі… але інакший. Худіший. Молодший за «Пола Фрімена» і за поточну версію Ондовскі, котра вела репортаж від зруйнованого вибухом боку школи Макріді. Але це він. Обличчя інше, обличчя те саме. На мікрофоні в його руці літери KTVT. З ним стоять три жінки. В одної з них на одязі значок політичної кампанії Кеннеді. В іншої — пожмаканий і якийсь нещасний з виду плакат, на якому написано «З КЕННЕДІ ДО КІНЦЯ!».

— Це Дейв ван Пелт з репортажем із «Ділі-плаза», що навпроти Техаського шкільного книгосховища, де…

— Зупини, — каже Ден, і Бред зупиняє. Ден повертається до Голлі. — Це знову він, так?

— Так, — каже Голлі. — Не впевнена, що хтось інший це побачить, і не знаю, як ви це помітили через стільки часу після авіакатастрофи, але це він. Мені батько колись розказував про машини. Казав, що різні компанії — «Форд», «Шевроле», «Крайслер» — пропонують багато моделей, які вони ще й змінюють кожен рік, але всі їхні машини зроблені за схожою схемою. Він… Ондовскі…

Але слова підводять її, і вона може тільки вказати пальцем на чорно-біле зображення на екрані. Рука тремтить.

— Так, — м’яко каже Ден. — Дуже добре сказано. Є різні моделі, але схема одна. От тільки в нього щонайменше дві схеми, якщо не більше.

— Що ви маєте на увазі?

— Я дійду до цього. — Його голос рипучий як ніколи, і він відпиває трохи чаю, щоб змочити горло. — Цей репортаж я побачив випадково, бо коли йшлося про вечірні новини, я був вірний Гантлі й Брінклі. Але після того як застрелили Кеннеді, усі перейшли до Волтера Кронкайта, і я теж. Тому що на CBS були найкращі репортажі. Кеннеді застрелили в п’ятницю. Репортаж про це з’явився у вечірньому випуску на CBS наступного дня, в суботу. Такий, що називають «підґрунтям». Вмикай, Бреде. Але почни спочатку.

Молодий репортер у жахливій спортивній куртці в клітинку починає знову.

— Це Дейв ван Пелт з репортажем із «Ділі-плаза», навпроти Техаського шкільного книгосховища, де вчора був смертельно поранений Джон Кеннеді, тридцять п’ятий президент Сполучених Штатів. Поруч зі мною Ґрета Дайсон, Моніка Келлоґ і Хуаніта Альварес, прихильниці Кеннеді, котрі були на цьому самому місці вчора, коли пролунали постріли. Шановні пані, чи можете ви розказати нам, що бачили? Міс Дайсон?

— Постріли… кров… у нього, бідолашного, з потилиці йшла кров….

Ґрета Дайсон ридає так сильно, що її ледве можна зрозуміти, але Голлі здається, що так і задумано. Глядачі, певно, ридають у своїх домівках разом із нею, думаю­чи, що її горе символізує їхнє. І горе всього народу. А от репортер…

— Він усе вбирає, — каже вона. — Тільки прикидається зворушеним, ще й не дуже добре.

— Точно, — каже Ден. — Щойно придивишся гарненько, то вже не можеш не помітити. І поглянь на інших двох жінок. Вони теж плачуть. Чорт, тієї суботи багато люду плакало. І в подальші кілька тижнів. Ти права. Він усе це вбирає.

— І ви думаєте, він знав, що це станеться? Наче комар, що зачув кров?

— Не знаю, — каже Ден. — Просто не знаю.

— Але ми знаємо, що він почав працювати на KTVT лиш того літа, — каже Бред. — Я не зміг багато про нього дізнатися, але це встановив точно. Дізнався з істо­рії каналу в інтернеті. І він зник звідти до весни 1964-го.

— Наступного разу він спливає — принаймні з того, що я знаю, — в Детройті, — каже Ден. — У 1967-му. Під час подій, відомих на той час як «Повстання в Детройті» або «Бунт на 12-й вулиці». Усе почалося, коли поліція прийшла з рейдом до нічного бару, де нелегально наливали після дозволеного часу, і події поширилися на все місто. Сорок три людини загинули, тисячу двісті поранено. Це була головна новина п’ять днів поспіль, і саме стільки там тривало насильство. Це вже інший незалежний канал, але репортаж підібрав NBC й показав у вечірніх новинах. Пускай, Бреде.

Репортер стоїть перед вигорілим фасадом крамниці й бере інтерв’ю в чорношкірого чоловіка, в якого по обличчю стікає кров. Чоловікове горе майже не дає йому розбірливо говорити. Він каже, що це його хімчистка горить через дорогу і що він не знає, де його жінка й донька. Вони загубились у заворушеннях, що охопили ціле місто. «Я втратив усе, — каже він. — Усе».

А репортер, що цього разу називає себе Джимом Ейвері? Це точно кореспондент телеканалу з невеликого міста. Огрядніший за «Пола Фрімена», майже гладкий, низький на зріст (його співрозмовник височіє над ним вежею) і з лисиною. Інша модель, та сама схема. У тому гладкому обличчі захований Чет Ондовскі. А також Пол Фрімен. І Дейв ван Пелт.

— Як ви на це вийшли, містере Белл? Як узагалі можна…

— Ден, пам’ятаєш? Я Ден.

— Як ви побачили, що це не просто подібність?

Ден з онуком обмінюються усмішками. Голлі бачить цю коротку німу сценку і знову думає: «Інша модель, та сама схема».

— Ви помітили малюнки в коридорі, так? — питає Бред. — Коли дідусь ходив у копах, то була його інша сфера діяльності. У нього природний дар.

У Голлі знову клацає в голові. Вона розвертається до Дена.

— Так ви малювали нариси зовнішності з описів! Ось яка була ваша інша поліційна робота.

— Так, хоч я робив не просто нариси. Я не кари­катурист. Я малював портрети. — Він думає, а тоді додає: — Ви чули, як люди іноді кажуть, що ніколи не забувають облич? Як правило, перебільшують, а то й прямо брешуть. Але не я. — Ден говорить по-діловому.

«Якщо це дар, — думає Голлі, — то такий самий старий, як і він сам. Може, колись він і вражав його самого, але зараз Ден Белл просто сприймає його як належне».

— Я бачив його за роботою, — каже Бред. — Якби не артрит у руках, він міг би розвернутися лицем до стіни й намалювати вас за двадцять хвилин, Голлі, і кожна деталь була б правильною. Ті малюнки на стінах? То все люди, котрих упіймали завдяки дідусевим портретам.

— Але все одно… — з сумнівом починає Голлі.

— Пам’ятати обличчя — це лиш частина діла, — каже Ден. — Вона не допомагає намалювати подобу злочинця, бо бачив його не я. Ти розумієш?

— Так, — каже Голлі.

Вона зацікавлена з іншої причини, окрім того, як він ідентифікував Ондовскі в різних подобах. Вона зацікавлена, тому що продовжує вчитися для своєї детективної роботи.

— Тут вступає свідок. У деяких випадках — викрадення машини або пограбування — кілька свідків. Вони описують зловмисника. Але це як з тими сліпими й слоном. Ти