Читати книгу - "Зібрання творів"

І ніби я не муж, а немовля,

що, неприхищене в чужому світі,

пізнало глиби, розумові скриті,

ті безберегі всніжені поля,

котрими смертні поїзди летять,

мов десяткове полотно, повітря

напнеться й пореться. І світ нехитрий,

в якому люди не живуть, а сплять,

проблискує густою чорнотою,

що стала, мов закляття, над добою.

27.[5].

* * *

Це просто втома. Втома і смертельна.

Це просто стало сторч на голові

тобі волосся. Пережди – минеться,

от тільки-но цигарку закури

і жди, що в серці буря відвирує,

і може, не доб’є тебе добро

важуче, як камінний хрест. Сподійся

на людську нездоланність. От і вже.

Набиті снами ночі, як мішки

призбираного збіжжя у коморі.

Дволикий Янус – кожне людське горе

і сльози серця – ніби лотоки

чи радості ачи біди – байдуже.

Устань. Тюремне ліжко застели

і за календарем надію виваж

чи сядь за книгу – довгу і нудну.

На віддалі, близькій од тебе, Гете,

лиш – недосяжний. Ждати перевчайсь,

бо люди ждатимуть і після нас,

а після люду ждатимуть богове,

чи вимовкла навіки-вік земля.

Отож, цигарку першу закури

і другу, третю запали, четверту.

Бо ця біда тобі не дасть і вмерти,

і все ж – життя, не смерть боготвори!

* * *

О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!

Ця самоокупація душі,

оця облуда людяності, може,

страшніша за злочинство. Ця жага

самотерзання в вимерлому світі

напівречей-напівлюдей. Цей крик

ізрунтаного сонця – то занадто

нестерпно для людини. Тиші дай,

мій Господи. Зніми з душі бажання

нових чинінь. Дай можновладну смерть

для успокоєння, аби збагнути

оте, що ми збагненням перейшли

(мов гуси, кинуті на воду, вийшли,

не замочивши тіла). Тиші дай:

зупину. Абож – самоповертання

до роздоріж. Значи справжніші межі

між смертю і життям, між днем і ніччю,

між правдою й брехнею. Та найперше -

дай тиші, Господи. Од божевілля

цілющих зілль. А то земля занадто

змістилася з орбіти. Надто дивен

оцей розвій смертельний. Надто сперта

пружина узвичаєних терпінь.

Страшні занадто ці самотороси

почезлих душ. З височини, на кризі

лежить розплатаний орангутанг

глузливо язика солопить, косми

турботливо прочісує в дві лапи

і жде своєї ери. Надто мало

землі для духу. Надто для душі

розкошланої тісно на планеті,

де жити – горбитись (самовивищень

западини). О Боже, тиші дай.

А площина плавучих екзистенцій

нарешті успокоїлася. Море

розтопленого жалю хлюпотить

і нас відстрашує – чеканням довгим

благословенної своєї смерти,

як найпевнішого самозникання

у завше безгріховнім небутті.

28.[5].

* * *

Піти б у ліс, де стовбури шорсткі,

обвітрені, обшерхлі і незрадні,

і доторкнутися рукою глиці,

що відросла без мене. Віднайти

стежок забутих вимерлого світу

між давніх тьмяних голосів-подоб.

Туди, де гурт берізок на горбі

(яких там лижов пишуть середзимком!)

де паділ переярку і гойдання

святкових невибагливих бажань.

І там тебе зустріти – межи віт:

залякану і молоду і гарну

але в сльозах. Бо стали довкруги

потвори з забороненим обличчям

і так безгубо щось тобі шепочуть,

і провіщають присмерки журби.

Але далеко – далі смерти – ліс,

моє нестерпне і старе бажання

не раз згодовуване та голодне -

себе не розпізнає між подоб,

поміж намарних спроб, і кожна з них

скидається обличчям на воління,

що простягає руку і кінець

передчуває свій – і раз і вдруге,

допоки аж не зникне, бо дарма

спізнати світ, задуманий раніше,

іще до зустрічі. Отож – страшись

тих зустрічей нищівних, що одразу

навернуть на дорогу самозрад

і скажуть: згинь. І знову – згинь і згинь

потворо з забороненим обличчям,

почезни – і врятуєшся. В ганьбі

поперед смерти власної. Подоби -

ось та признака і остання грань,

котрої краще не переступати,

аби лишитися вовіки вік

собою і вивищеним, пробути

в переджитті, наприпочатку спроб

в недоновонародженні. Дарма.

Бо що це – надмір? Розкіш? Спроневіра?

* * *

В вікні тюремнім ранок забринів

крізь кволий дощ – непевний, як і співи

світанних горобців. І увірвався

непевний сон мій. Холодом війнуло,

немов дихнуло сіре небуття.

І я прокинувся. І стало ясно

і чисто стало на душі, покірній

недавнім сновидінням, що в кутках

іще тонку досновували пряжу.

Це виринання з безвісти у ніч

нового дня, видюще проминання,

збавляння літ, покора чорній волі,

цей доокруж збагненного, ці сни,

задивлені у витишений спокій,

за свідків стали… Світ бо не змінився,

і ти є ти. І ти є вічний ти,

древніший за життя, одмолоділий

старезний стовбур праколін. Історій

непогамовне прагнення живе,

що проросте й крізь мури і крізь зорі

і забуття й покари. Ти єси

іще живий, за смерть свою живіший,

бо раб єси. Бо вічний раб єси.

Життя і смерть лежать на рівновагих

спокійних шалях – тільки доторкнися -

куди захочеш – і неспокій серця

вгадає стежку – вгору ачи вниз.

І стало радісно мені. Відрадно,

що день є день. Він щойно прибуває

з весняною водою. Десь біжить

збираючись на пагорб. Підведеться

і встрелить в очі полум’ям ясним,

засліпить – так, як і годиться звіку,

і ти за ним у вічність попливеш.

29.[5].

* * *

А все немудре! Ця розлука душ

споріднених на всі віки і віки,

але не чути погребальних учт,

аби спізнати,