Читати книгу - "Інститут"

Від цього клятого малюнка дрижаки пробирали.

8

Коли наступного ранку задзвонив телефон, Тім уже прийняв душ, знов усівся на садовий стілець дивитися, як тіні, що покривали дорогу на світанку, починають відступати в інший бік. Телефонував шериф Джон. Часу він не гаяв.

— Я думав був, що ваша головна так рано на роботу не приходить, тож подивився про вас в інтернеті, містере Джеймісон. І, здається, ви в анкеті пропустили кілька фактів. Та й у розмові не згадали. У 2017 році ви отримали грамоту «За врятоване життя», а в 2018-му відхопили звання «Найкращого полісмена міста Сарасота». Ви що, просто про це забули?

— Ні, — відповів Тім. — Я спонтанно подав заяву. Якби було більше часу подумати, я б усе це дописав.

— Розкажіть мені про алігатора. Я виріс на березі Малого Болота Пі-Ді, тому обожнюю цікаві байки про ’гаторів.

— Ну, байка не дуже цікава, бо ’гатор не дуже великий. І я не рятував життя тому малому, хоч історія дійсно з гумором.

— Розповідайте.

— Надійшов виклик із «Верховини», це такий приватний гольф-клуб. Я саме був неподалік. Малий сидів на дереві біля одної з водних перепон. Йому було років одинадцять-дванадцять, і він горлав на всі печінки. Алігатор сидів унизу, під деревом.

— Схоже на «Малого чорного Самбо»[15],— сказав шериф Джон. — Тільки, якщо не помиляюся, в оповіданні замість ’гаторів були тигри, і оскільки гольф-клуб приватний, то можу поспорити, що й малий на дереві не був чорношкірим.

— Не був, і алігатор радше спав, ніж чатував, — відповів Тім. — Усього футів зо п’ять. Максимум шість. Я позичив у батька того малого ключку айрон № 5 — а саме батько висунув мене на нагороду — і влупив йому кілька разів.

— Влупив алігатору, сподіваюся, а не батькові.

Тім засміявся.

— Точно. Алігатор повернувся до себе у водну перепону, малий зліз із дерева, і на цьому все скінчилося. — Тім помовчав і продовжив: — Я ще й у вечірні новини потрапив. Ведучий жартував про те, як я ’гатора «драйвонув»[16]. Гумор гольфістів, усе таке.

— Угу, а найкращий полісмен?

— Ну, — мовив Тім, — я завжди приходив вчасно, ні разу не сидів на лікарняному, і звання треба було хоч комусь віддати.

Кілька секунд на іншому кінці дроту панувала тиша. Тоді шериф Джон сказав:

— Не знаю, як воно зветься: благопристойна скромність чи низька самооцінка, але мені що те, що друге не до вподоби. Розумію, що при такому короткому знайомстві багато не розказують, але я людина відверта. Рубаю з плеча, як то люди кажуть. Наприклад, моя дружина.

Тім поглянув на дорогу, на залізничні колії, на тіні на відступі. Кинув оком на водонапірну вежу, що височіла над містом, наче робот-загарбник у якомусь фантастичному кінофільмі. Буде черговий спекотний день — ді­йшов висновку Тім. Та він дійшов і ще одного висновку. У цю саму мить він міг отримати або проґавити роботу. Усе залежало від того, що він зараз скаже. Питання в тому, чи Тімові справді так хотілося бути нічним патрульним, чи це просто забаганка, що виросла з сімейної легенди про дідуся?

— Містере Джеймісон? Ви ще тут?

— Почесне звання я заслужив. Воно могло дістатися й іншим офіцерам, я працював із чудовими людьми, але так, я його заслужив. Коли поїхав із Сарасоти, то багато з собою не взяв — планував, щоб мені переслали решту, коли я трохи обізнаюся в Нью-Йорку, — але цей диплом прихопив. Він у мене в торбі. Якщо хочете, можу показати.

— Хочу, — відповів шериф Джон, — і не тому, що я вам не вірю. Просто хочу подивитися. У вас дуже вже висока кваліфікація як на нічного патрульного, але якщо вам справді так хочеться в нас працювати, то починайте сьогодні ввечері, об одинадцятій. З одинадцятої до шостої, такі умови.

— Мені і справді хочеться, — сказав Тім.

— Гаразд.

— І все, так просто?

— Ще я така людина, що довіряє своїм інстинктам, плюс я наймаю нічного патрульного, а не охоронця в «Брінкс»[17], тому так, усе просто. О десятій можете не приходити. Поспіть ще трошки і завітайте до нас десь опівдні. Офіцерка Ґалліксон вас проінструктує. Це багато часу не займе. Не ядерна фізика, як то кажуть, проте ядерні двигуни в нас на Мейн-стріт дійсно можна побачити — у суботні ночі, коли зачиняються бари.

— Гаразд. І дякую вам.

— Подивимось, як ви мені дякуватимете після першого вікенду. І ще дещо. Ви не помічник шерифа і не маєте права носити вогнепальну зброю. Якщо потрапите в ситуацію, що з нею ви самі не впораєтеся чи оціните її як небезпечну, то звітуйте по рації в головний офіс. Домовилися?

— Так.

— Сподіваюся на це, містере Джеймісон. Бо якщо я дізнаюся, що ви носите на чергування зброю, то наступним ви нестимете свої валізи геть із міста.

— Зрозумів.

— Тоді відпочивайте. Незабаром ви станете створінням ночі.

«Як граф Дракула», — подумав Тім.

Він поклав слухавку, повісив на двері табличку «НЕ ТУРБУВАТИ», запнув тонкі сумовиті штори, завів на телефоні будильник і знову ліг спати.

9

Помічниця шерифа Венді Ґалліксон (одна з тих, що працювали в управлінні на пів ставки) була на десять років молодша за Ронні Ґібсон; справжня красуня, попри те що зачісувалася в такий тугий пучок, що її біляве волосся мало не кричало. Тім не пробував її причарувати — очевидно, що Венді мала античарівливий щит і користувалася ним на повну. Він на хвильку загадався, чи не хотіла б офіцерка бачити на посаді нічного патрульного когось іншого, наприклад брата чи бойфренда.

Венді видала Тімові карту ділового (хоч насправді не дуже) кварталу Дюпрея, портативну рацію, що її носять на поясі, і табельний годинник, який чіпляється туди ж. Не на батарейках, як пояснила помічниця Ґалліксон, тож на початку кожної зміни Тім має його накручувати.

— Можу поспорити, що це останнє слово техніки на 1946 рік, — сказав Тім. — А насправді навіть круто. Ретро.

Венді не усміхнулася.

— Відмічатиметесь біля «Малого двигуна Фромі» і ще раз — у залізничному депо на західному кінці Мейн-стріт. З одного пункту до іншого — одна і шість десятих милі. Ед Вітлок зазвичай робив по чотири обходи за зміну.

А це майже тринадцять миль.

— Ну, послуги «Доглядачів ваги»[18] мені точно не зна­добляться.

І все одно — жодних усмішок.

— Ми з Ронні Ґібсон розробимо графік. Дві ночі на тиждень у вас будуть вихідні, можливо, по понеділках і вівторках. Після вікенду в місті досить тихо, та, може, ми вас час від часу будемо совати. Тобто якщо ви тут надовго.

Тім склав руки на коліні та з півусмішкою глянув на жінку.

— Помічнице Ґалліксон, у вас до мене якісь претензії? Якщо так, то кажіть зараз або мовчіть вічно.

Обличчя й волосся в помічниці були по-нордичному світлі, тож не було жодної можливості приховати рум’я­нець, який залив їй щоки. Від чого вона