Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Адам

- Адаме, прокинься, - відчуваю, як хтось торсає за плече, - Адаме твій телефон не замовкає, візьмеш слухавку? – впізнаю нарешті голос. Саша.

    Продираю очі та сідаю. Голова ніби чавунна і якась падлюка вирішила стукати по ній ложкою. Бісове похмілля.

- Тримай, - простягає склянку води та дві пігулки.

- Дякую, - закидаю в себе ліки та жадібно запиваю водою. – Як я опинився у тебе? – ні чорта не пам’ятаю після розмови з Владом.

- Тебе Олег забрав після того, як ти зателефонував мені та наполегливо запрошував скласти тобі компанію у клубі.

- Чому не приїхала? Я так хотів приватний танець, - граю бровами та мружусь від нової хвилі головного болю, що підступив до скронь.

- Дурник, - кульгає до мене ближче та сідає поруч, взявши за руку, - Адаме, навіщо ти це робиш?

- Сиджу? – повертаю до неї голову. Я чудово знаю, що вона має на увазі.

- Послухай, - ігнорує, - ти ж знаєш, що це не допоможе. Сам мені казав. То якого біса? Займися чимось замість самознищення. Відновися в універі, наприклад. Заведи собаку, відкрий кіоск з хот-догами, мило чи пиво вари… Я не знаю. І помирися з матір’ю. Світлана обриває твій телефон увесь ранок.

- Про пиво подумаю. На рахунок матері – ні. Я ніколи їй не пробачу.

- Адаме…

- Запитай в Олега, як би він вчинив на моєму місці? – починаю злитися. – Уяви ситуацію: жінка, яка стала для нього центром світу, - вказую на неї пальцем, - завагітніла його ж дитиною. Він не тямить себе від щастя, будує плани на майбутнє, вирішує зав’язати з усім лайном, яким займався раніше, планує зробити пропозицію, щоб дитина народилася в сім’ї… А згодом дізнається, що його мати ощасливила  її кругленькою сумою, аби позбутися власного онука чи онуки, тому що її син ще надто молодий та безвідповідальний, аби стати батьком у дев’ятнадцять. Він би пробачив їй вбивство власної дитини? Не думаю. На цьому крапка і більше ми не будемо про це розмовляти.

- Я не виправдовую її вчинок, Адаме. Але ти надто категоричний. Вона твоя матір, як ні як…

- Можна скористатися твоїм душем? – не маю наміру продовжувати цю розмову. Це наче щоразу здирати струп з рани, що затягнулася

- Звичайно, - зітхає. - Рушники на верхній полиці.

- Дякую. Котра година?

- Десята ранку. Зараз приїде Олег з Нікою. Поснідаєш з нами, - киваю і йду у напрямку ванної кімнати.

- Адаме, - обертаюся, - хочу, аби ти знав… Або я або Олег завжди поруч, що б не трапилося, добре? Якщо захочеш просто виговоритись – я не ставитиму зайвих питань, а просто вислухаю і прийму твою сторону.

- Я знаю.

   Розвертаюся і таки йду в душ. Саша – єдина жінка, яку я поважаю та ціную. Вона безкорислива та добра, справедлива і чесна, у якої серце розміром з китове. У таку жінку не страшно поринути з головою, тому що вона ніколи не зрадить. Під час першої нашої зустрічі моя тваринна натура першим ділом оцінила її зад, та тоді я ще не знав, що це та сама Саша, яку Рома мало не боготворив, тому ще не побачивши навіть її обличчя, вже думав у яких позах її братиму. Та так мене ще ніхто не відшивав. Пізніше підкорило її цяцькання зі мною після того, як усю ніч вливав у клубі в себе алкоголь, щоб забутися, адже у той день, рівно три роки тому, я дізнався, що моя дитина так і не народиться, адже її позбулися, як бородавки на носі. Сашка – перша і єдина людина, кому я про це розказав.

   Після душу більш-менш відчуваю себе людиною, а не заспиртованим ембріоном. Йду в сторону кухні, де вже чути гучне дитяче щебетання.

- Ну привітики, маленький посіпака, - кидаюся лоскотати малявку. Дзвінкий сміх заливає приміщення. Від нього і самому хочеться посміхатися.

- Я не посіпака, я принцеса, - хіхікає.

- А я тоді хто? – присідаю біля неї навпочіпки.

- Принц. Коли я виросту, то вийду за тебе заміж, - говорить серйозно.

- Тоді я на тебе чекатиму, - куйовджу біляві кучері та всідаюся за стіл.

- Ти чув, Олег? У нас зять намалювався. Цілий принц.

- Чуєш, принце, - озивається Олег, - твій кінь припаркований біля будинку. Вчора ввечері твій друг пригнав. Ключі у передпокої.

- Дякую.

   Усі всідаються за стіл та наминають за обидві щоки, ну принаймні я, сирники з ягодами.

- Адаме, - повертаю голову в сторону Олега, - через два тижні у нас весілля. Ми хочемо, аби ти розділив з нами цей день. І можеш прийти не сам.

- Я обов’язково буду, - погоджуюся без вагань. – Але за умови: моя майбутня наречена має подарувати мені танець, - підморгую Ніці, від чого вона знову починає хихотіти.

   Після сніданку вирушаю таки додому, аби відіспатися перед боєм. Вперше за стільки років мені випала нагода відігратися на цьому мудаку. Сьогодні я маю намір його знищити.

***

   Паркую байк зі східної сторони заводу та йду на приглушене світло з підвалу, яке лягає на траву біля стін. Покинуте приміщення нагадує декорації якогось тупоголового фільму жахів, де головні герої натрапляють на озлобленого привида або зубасте чудовисько. Та кому ж як не мені знати, що справжні монстри не ховаються в темряві, а бродять при світлі дня посеред натовпу.

   Влад чекає біля сходів. Спускаємося. Переодягаюся у шорти та обмотую руки боксерськими бинтами.

- Капу візьми, - командує.

   Йдемо довгим коридором до приміщення, де відбудеться бій. Дорогою заряджаюся усіма негативними спогадами про цього покидька, якого колись називав другом. Тілом і розумом знову заволодіває злість та люта ненависть.

- Адаме, тільки без дурниць.

   Ігнорую слова Влада та крізь численний натовп вибираюся на імпровізований ринг під свист та крики публіки, коли приходить моя черга – мій бій сьогодні останній. Перед цим було ще чотири.

   Махати кулаками я почав вчитися з тринадцяти років, щоб дати відсіч батькові, який усю злість завжди зганяв на мені та матері. Вперше мені це вдалося у п’ятнадцять, коли я став з ним одного зросту. Зламана щелепа та декілька ребер – моїх рук справа. І після моїх довгих вмовлянь матір нарешті подала на розлучення. Після її витівки зі Златою я поїхав до батька, адже зв’язок ми таки підтримували. Зробив це для того, аби вона зрозуміла, що його кулаки стільки шкоди не приносили, як принесла вона своїм «благим» вчинком.