Читати книгу - "Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало"

Ельф був як ельф. Не те щоб Дарка в ельфах розбиралася, вона й на бардів особливої уваги не звертала, але те, що вони невисокі, тендітні і завжди сумні знали всі. Через оцей їх сум знаходилася ціла купа дуреп, які хотіли їх врятувати. Одні від вічного правителя, котрий точно нещасних гнобить і принижує, а чого ж іще сумувати? Інші від їх власного характера, щоб стали щасливими. Ще були дівчата, котрі самі не знали від чого, але були впевнені, що кохання взагалі рятує, від усього. Причому там кохання, Дарка не розуміла. Ну, неможливо взяти і закохатися у всіх сумних ельфів разом, та ще й тільки для того, щоб когось із них впіймати і собою ощасливити. Дарка підозрювала, що то так ті дівчата себе виправдовують, а насправді просто хочуть похизуватися перед подругами чоловіком, як рідкісною тваринкою, котру навіть маючи багато грошей спробуй ще купи.

Дарка знала що тендітність ельфів дуже оманлива. Вона ще маленькою на власні очі бачила як такий невисокий хлопець самотужки підняв і відсунув з дороги дерево. Її великий і сильний на вигляд тато цього зробити б не зміг. І навіть якщо ельф справді допомагав собі магією, яка різниця? Люди-маги чомусь нічого подібного зробити не можуть. Вони б те дерево левітували. Можливо. І точно не всі. Бо левітація, то дуже складно, простіше найняти вантажників.

Чому ельфи сумні Дарка не знала. Але вона багато читала і підозрювала, що вони просто тримають обличчя. Ось прийнято в них так — нікому, можливо крім найближчих родичів і друзів, не показувати своїх емоцій. Ні поганих, ні хороших. Ось і ходять з виразом обличчя, як у фарфорової сумної ляльки.

Те, що ельфи однакові, неправда. Так, в них завжди дуже світле волосся, частіше холодних відтінків, але буває і теплих. Зріст майже однаковий, причому що в чоловіків, що в жінок, немов їх під лінійку з глини ліпили. І риси обличчя завжди витончені, хоча тут чоловіки від жінок в цілому відрізняються. Але обличчя в них точно не однакові. У того ельфа, що сидів в кріслі поруч з Даркою, ніс прямий, тонкі губи і очі як в оленя, несподівано темні, здається темно-сірі. Шкіра в нього досить смаглява, навіть темніша, ніж в самої Дарки, а волосся, брови, все біле-біле, як сніг, навіть в синьову. І це чомусь гарно.

А Дарка бачила і трохи кирпатих ельфів, і з пухкими губами, і розріз очей в них буває різний, та й знамениті вуха величиною відрізняються. Он в Лялянівеля іще нічого, хоч і незрозуміло як він шапку на них натягує, а бувають довгі, як у віслюків.

Мабуть вона багато ельфів бачила. А хто лише бардів, тому вони всі на одне обличчя, іноді прекрасне, хоча і тут думки відрізняються. Нечасто.

Так що ельф, як ельф.

Батько, звісно, сваритися буде. Хтось, можливо, вирішить, що вона просто дурепа. Але й заздрити будуть страшно. Тому що то тільки здається, що зловити ельфа просто. А скількох насправді спіймали?

Так що все правильно.

Мабуть.

І якщо буде чоловік, ніякі мисливці за посагом чіплятися не будуть.

І той бовдур Хінк зі своїми кораблями більше не полізе. І це просто чудово. Батько довго умовляв погодитися на його пропозицію. Бо кораблі. Але сам Хінк… Він стверджував, що серед його предків є ельф і тому такий гарний. Солоденький пряник, а не хлопець. Лялянівель — сувора зима, навіть зі своїм ляльковим обличчям. А Хінк — пряник, липкий, пахучий (на квіткових маслах він розорити дружину точно спробує), м’який на вигляд. Дарці він відразу не сподобався, але вона була доброю дочкою і погодилася.

Ні, ельф точно краще. Він хоч за руки не буде хапати і обіцяти противним голосом усіляку гидоту. Ну, добре, не зовсім гидоту, але коли таким голосом…

— Я дурепа, — сказала Дарка. Тихо сказала, але в великому пустому приміщенні прозвучало досить голосно.

Ельф уважно на неї подивився і чарівно підняв ліву брову.

— Я насправді не хотіла за нього заміж. Дуже не хотіла. Насправді я навіть книгу про отрути читати почала.

— О, — з підозрілим захопленням видихнув ельф.

— Але я саму себе загнала в пастку, — призналася дівчина і уважно подивилася на Лялянівеля. — І тепер або так, або репутація невдахи. А з такою репутацією хто зі мною справи мати захоче?

— Я розумію, — кивнув ельф.

— Так що я вибачаюсь, — сказала вона.

Він знову кивнув.

Посиділи, помовчали. Наречених більше ніхто не вів, бо ельфів впіймати не просто. Але ще приведуть. Дівчата, котрі приходять на свято, наполегливі. Приведуть і повернуться додому вже заміжні. І нікому нічого розповідати не будуть, лише таємниче посміхатися. І не тому, що на них якусь страшну магію наклали. Ні. Просто таємничість подобається.

— Лялянівель, а як ельфи одружуються? — спитала Дарка. Іще хотілось спитати, чому вони йдуть зі свого лісу з дружинами, але то вже зовсім буде знущання.

— Побачиш, — махнув рукою він.

— Це така страшна таємниця?

— Хм, — видав ельф, точно знущається.

— Я все рівно все побачу.

— Нічого. Нехай буде сюрприз.

— Одна моя знайома розповідала, що на весіллі поливають кров’ю старе дерево, через що воно всіх запам’ятовує і якщо що, зможе знайти і дотягнутися.

— Цікава версія, — сказав Лялянівель спокійно.

— Книжка про отрути все ще в мене, — попередила Дарка.

— Нас дуже важко отруїти, — серйозно попередив він і пирхнув, коли дівчина уважно на нього подивилася. — Та й ти не станеш того робити. У тебе інші плани і почуття провини.

Дарка теж пирхнула. Кому те почуття взагалі заважало? Ні, трохи можливо заважало, але в цілому?

— Ти дуже сувора дівчина, — сказав Лялянівель. — Це дивно.

Дарка хмикнула.

Ось і поговорили.