Читати книгу - "Танок чугайстра"

— А що ж викладав? — спитала я.

— Ясно що, квіточко, — науку викладав.

— А яку науку?

— Та хто його розбере яку. Якусь дуже мудру. Але не це головне. Головне те, що він сам до нас попросився, коли їх там в інституті на роботу розподіляли. Він нібито гори дуже любив, лазив ото по них з мотузяччям усяким…

— Альпініст, значить, — здогадалась я.

— Мабуть. І ще зілля всяке та кузок збирав і сушив. А хлоп гарний був, показний, веселий — от Стефановій Олесі в душу і запав. Та й вона йому, потім люди казали, була небайдужа. Любилися, одним словом.

Але Стефан так беріг свою внуку, так над нею трясся, що не дуже зрадів її коханню. Вона ж у нього одна-однісінька на цілому світі, батьки її давно загинули в аварії. Як свою донечку виховував Олесю змалечку. Тому й так стеріг, щоб часом не задурив їй голову якийсь гультяй. Або ж боявся сам залишитися, коли онука заміж піде, хто його зна…

І недарма боявся старий. Правда, хлопець той порядний був, але біда все-таки трапилася з ними. Ой, діточки, біда!

Пішли якось удвох дошукуватися на схилах якихось жуків, чи що, та й запропали. А серед ночі пригнався той хлоп до Стефана з новиною, що зникла Олеся: чи то втекла від нього, щоб пожартувати, чи загубилася.

Ох і розлютився Стефан — блискавки зашугали над Карпатами. Прогнав він хлопця геть, а сам побіг у ніч шукати свою улюбленицю. А на ранок приніс закривавлену додому. Казали люди, що знайшов на дні урвища бідолашненьку, ледве дихала. А ще казали, що то нявки взяли її від коханого й завели до прірви.

Три дні й три ночі чаклував і шептав Стефан, три дні й три ночі зілля варив, рани гоїв, а таки виходив дівчину. Та з того часу від себе ні на крок її не відпускає, вона й з хати рідко виходить…

— То вона так і не вийшла за вчителя заміж? — спитав Васько.

— Та де вийшла! Його з того часу й не бачив ніхто. Спочатку думали, що з переляку додому втік, до Львова, а згодом звідтам родичі приїжджали — шукати його. А хлопця наче корова злизькала, щезнув. Може, де

руки на себе з розпачу наклав, борони Господи. — Бабуся перехрестилася. — Довго ще за ним Олеся побивалася… А ви кажете дивна. Таке пережити — і зварювати можна.

— Ясно! — вихопилось у мене, коли бабуся скінчила розповідь.

— Що тобі ясно? — звела брови бабуся.

— Майже все, — відповіла я і, побажавши бабусі добраніч, уклалася в ліжко.

Хотілось якнайшвидше заснути, щоби скоріше настало завтра і я могла поділитися здогадами з Іванком.

7

— Невже ти нічого не знаєш? — дивувалась я, переповідаючи Іванкові бабусину розповідь.

— Та ж кажу тобі: того літа я саме гостював у вас. Хіба забула? Потім уже чув дещо, коли взимку зі Львова родичі Петра Сергійовича приїжджали та до школи приходили — про нього розпитували. І все.

— Як ти кажеш — Петра Сергійовича? — перепитала я. — Це того вчителя молодого?

— Ну. Він географію і біологію викладав.

— Іванку! Ти був у нас три роки тому.

— Ну. Якраз у липні.

— Пригадуєш, чугайстр учора один раз назвав своє ім’я?! Згадай, він сказав, що Васько перетанцював Петра!

— То й що? — не второпав Іванко.

— Це ж він і є, Іванку! Чугайстр і є той учитель, Петро Сергійович, проклятий мольфаром Стефаном! Точно: вчитель!

— Ой! А ми йому «ти» казали, — зніяковів Іванко.

— Ну… Ми ж не знали тоді, що він учитель. Тобто був колись.

— А я думаю: звідки чугайстрові знати такі слова, як «непедадогічно»?! — мовив Іванко.

— Педагогічно, — поправила я.

— Яка різниця!

— Тепер ясно, до кого просилася Олеся, — до нього, до свого коханого чугайстра!

— Отакої! Але чому Олеся, коли вона знає, що сталося з нареченим, не спробувала повернути його? Я впевен: вона знає, як це зробити, — міркував спантеличений Іванко.

— А якщо це неможливо! — зойкнула я.

— Незворотних чарів не буває, — відрубав Іванко. — Он дідо під погребом сидить, гайда в нього спитаємо.

— Є один спосіб повернути чугайстрові людську подобу… — затулившись долонею від сонця, відповів Іванків дід.

— Розкажіть, розкажіть!

— Щоби чугайстр знову став людиною, потрібно, аби він затанцював свій останній танок під сопілку, виготовлену тим, хто закляв його. І це повинно статися того ж дня і тієї ж години, що й прокляття, але не пізніше ніж за три роки.

— А чому саме три роки? — спитала я.

— За три роки чугайстр забуває своє людське ім’я, і тоді йому людський світ заказано.

— От бачиш, — переможно кинув Іванко, коли ми відійшли подалі від старого. — Значить, є шанс. Він назвався Петром, отже, ще пам’ятає своє ім’я! Він став чугайстром не так давно.

— Еге ж бо, Олесі слід було б усього-на-всього взяти в діда сопілку й заграти коханому. Але ж ти сам чув, що Стефан нікуди не випускав її, хоч вона і просилася. Ух, чаклунисько безсердечний!.. — скипіла я.

— А проте вона таки втекла, — промовив Іванко. — І, певно, шукає чугайстра.

— Бідолаха! Куди ж вона щезла? Невже її знову взяли нявки?

— Гайда до лісу, — кинув Іванко.

— Гайда, та цього разу без Васька, бо нявки — це вже не жарти, їх танцями не замориш, — рішуче мовила я…

Васько наздогнав нас уже на узліссі.

— Що за мода втікати від мене? — обурено кинув він. — Куди це ви знову?

— Будеш багато знати — скоро постарієш, — відрубав Іванко.

— З нами йти небезпечно, — попередила я. — Якщо тебе нявки візьмуть, додому можеш не повертатися.

— Ще побачимо, хто кого візьме, — набундючився Васько. — В мене тепер друг — чугайстр у цьому лісі є. Ви хіба забули, як я його кльово перетанцював?!

— Ну, як знаєш, — здалась я. — Іди, тільки не відставай.

На одній великій галяві ми натрапили на чугайстра. Він сидів біля вогнища і смажив щось на патичкові.

— Доброго здоров’я… гм… Петре Сергійовичу, — несміливо привітався Іванко.

Лісовик повернувся до нас, стараючись заступити собою ватру і ховаючи за спиною свій саморобний шампур.

— А, це ви, — розслабився він, упізнавши вчорашніх знайомих. — А я тут… — І, ніяковіючи, дістав з-за спини патичок, на якому димілися три обвуглені грибочки. — Чугайстр так зітхнув, що нам стало його шкода. — Ви вареничків часом не принесли? — з надією в голосі спитався він.

— Ні, — винувато відповіла я, — але наступного разу