Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

прикидався, що зовсім не переймається листом, то дружина вирішила, що він і справді не любовний, а тому заспокоїлася. Вона всю увагу зосередила на дітях, дехто з яких бігав навколо, інші гралися ляльками, старші вчилися читати і писати, а найменші повзали, чіпляючись за її одяг, тож вона й думати забула про вихопленого учора листа. А от Юґірі, навпаки, ні на мить не забував про нього. Він мав би відповісти якнайшвидше, але ж учора навіть не дочитав листа до кінця. «А що, як мати принцеси подумає, що я не читав його і просто загубив?» — непокоївся він.

Коли після обіду в домі стало тихо, Юґірі, не витримавши, запитав: «Що ж було у вчорашньому листі? Безглуздо ховати його від мене. І сьогодні я мав відвідати хвору, але мені самому стало так зле, що я нікуди, навіть на Шосту лінію, не поїду. Хочу принаймні відповісти, але я навіть не знаю, що вона написала...» В його голосі відчувалася така щира стурбованість, що дружині стало соромно. «Як нерозумно, що я забрала у нього листа!» — подумала вона й, не відповідаючи прямо на запитання, порадила: «Придумайте якесь вишукане виправдання, скажімо, що вчора у горах дув надзвичайно холодний вітер і ви застудилися».

«Не повторюйте ніколи більше таких дурниць! Чи ви вважаєте, що повелися якось особливо вишукано? Мені неприємно, коли мене прирівнюють до звичайного гульвіси. Та й ваше жіноцтво вже сміється, слухаючи, як ви розмовляєте з чоловіком, який завжди вважався зразком доброчесності, — пожартував Юґірі. — Так де ж той лист?» Однак дружина не поспішала його віддавати. Поки вони ще деякий час перемовлялися, лежачи в постелі, почало смеркати.

Прокинувшись від сюрчання цикад, Юґірі подумав: «На гірські схили в Оно, напевне, вже спустився туман. Як погано, що я сьогодні не приїхав і навіть листа не послав...» Розтираючи з удавано байдужим виразом обличчя туш, він деякий час сидів у задумі. Та раптом він помітив, що край сидіння дружини трошки піднятий, і, заглянувши туди, побачив там лист матері принцеси. Коли Юґірі, несамовито радіючи, почав його читати, то відразу відчув щемливу жалість до тієї жінки. «Мабуть, їй уже повідомили, що сталося минулої ночі. Напевне, вчора вона чекала мене до світанку, а я навіть сьогодні ще не написав відповіді... Яка недбалість! Якби нещасну матір не переповнювали душевні муки, то хіба вона написала б цього дивного, незрозумілого листа? А я всю ніч змусив її страждати від незнання того, що ж сталося. Але, на жаль, нічого вже не зміниш. Та й дружина повелася жорстоко — зі злості сховала листа. Зрештою, я сам у цьому винен», — думав Юґірі, мало не плачучи з досади. Він хотів негайно їхати в Оно, але передумав: «А чи погодиться принцеса зі мною зустрітися? Хоча її мати начебто й не проти... Що ж робити?.. Та навіть якщо принцеса не стане заперечувати, сьогоднішній день несприятливий для серйозної розмови{21}...» Зрештою, керуючись власною розсудливістю, Юґірі вирішив насамперед написати таку відповідь: «Я був невимовно радий отримати Вашого листа, але не розумію Вашого докору. Невже Вас справді ввели в оману?..

На луках осінніх

Я пробився

Крізь буйні трави,

Та хіба сплів собі узголів’я

На одну лише ніч?

Виправдовуватись я не маю за що, хіба що за те, що поїхав, не попрощавшись з Вами?» Написавши вельми довгого листа і принцесі, він звелів осідлати прудконогого скакуна зі своєї стайні й послав з ним в Оно помічника, який супроводжував його туди минулого разу. «Передай їм, що з того вечора я перебував у будинку на Шостій лінії і щойно повернувся додому», — сказав він йому потайки.

А тим часом в Оно мати принцеси, розчарована тим, що і вчора Юґірі не приїхав, знехтувавши можливими чутками, написала йому листа, повного докорів і, не отримавши відповіді й надвечір, так перейнялася думками про його не­зрозумілі наміри, що недуга, від якої вона майже оговталася, опанувала її знову. А от саму принцесу така поведінка Юґірі не дивувала й не хвилювала, її більше засмучувало те, що вона необачно відкрилася незнайомому чоловікові, а мати, у свою чергу, несподівано для неї, все це взяла близько до серця. Незадоволена собою, не знаючи, що сказати на своє виправдання, принцеса почувалася щораз гірше, а мати, спостерігаючи за нещасною дочкою, з болем у серці нарікала на долю, що принесла їй стільки прикрощів.

«Я не хочу докучати вам запізнілими повчаннями, — вимовила мати. — Хоча можна вважати, що так вам судилося з попередніх життів, але, як на мене, ви повелися вкрай необережно, через що, гадаю, по світу піде погана чутка. Тепер уже нічого не можна змінити, але сподіваюся, що надалі ви будете обачнішими. Хоча я й займала у житті невисоке становище, але всі сили віддала вашому вихованню і була спокійна, вважаючи, що зуміла навчити вас глибоко розуміти цей світ. Але виявилося, що ви, як і раніше, безпорадні й не впевнені у собі, тож залишається лише сподіватися, що я буду поряд з вами ще деякий час. Навіть простій жінці, що займає пристойне становище у світі, не личить мати двох чоловіків. Така поведінка завжди вважалася легковажною. Тим паче вам, жінці з високої родини, не годиться вступати в непевні стосунки з чоловіками. Всі ці роки я страждала через те, що вам довелося вийти заміж за простого підданого, але нічого не могла вдіяти, бо, видно, така була ваша доля. Імператор, ваш батько, не заперечував і сам повідомив про свою згоду Великому міністрові у відставці. Тож чи могла я упиратися? На жаль, мені довелось змиритися. Всі ці роки я старанно дбала про вас і, знаючи, що у цій історії немає вашої провини, до небес звертала свої скарги. Та тепер ця безглузда історія може обійтися дорого і вам, і панові Удайсьо. Якби хоч він був готовий вступити з вами у відносини, звичні у цьому світі! Тоді можна було б знехтувати поганими чутками і втішатися здобуттям надійної опору в житті, але, на жаль, його черствість...» — і мати заплакала. Не знаходячи слів, щоб встояти перед материними наріканнями, красуня-принцеса також не стримала сліз.

«Хіба ви чимось гірші за інших жінок? І чому вам так не пощастило в житті? Через які вчинки у попередньому народженні вам судилися всі ці нещастя?..» — сказала мати, дивлячись на дочку, і раптом відчула страшний біль. Видно, злий дух напав на неї у тяжку хвилину, і вона раптом почала непритомніти, а її тіло холонути. Монах Ріссі поспішив виголошувати нові обітниці й голосно промовляти заклинання. Хоча він раніше твердо заприсягся до кінця свого життя залишатися відлюдником у горах, але тепер, заради матері принцеси спустившись сюди та зазнавши невдачі, був готовий розбити жертовник і безславно повернутися у гори, бо, мовляв, сам Будда ним невдоволений. Тож він із ще більшою ревністю взявся підносити молитви. Розгублена принцеса плакала, і, далебі, її горе можна було зрозуміти.

Коли у будинку панувало сум’яття, принесли листа від Юґірі. Якимось чином почувши про це, нещасна мати здогадалася, що він не прийде і сьогодні. «О, навіщо я послала йому цього листа? — картала вона себе. —