Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Джерард поставив машину на під’їзді до будинку моїх батьків, ми увійшли й попрямували на темну кухню.

— Максін уже напевно спить, — сказала я, зиркнувши на годинник. Дев’ята тридцять. О дев’ятій Максін завжди завершує роботу й рушає до своєї кімнати.

—Хочеш сендвіч? — запитала я.

— Ні, дякую, — відповів Джерард, звірившись із «ролексом» на зап’ясті — моїм подарунком на його двадцять п’ятий день народження.

Почувши кроки, ми підвели голови.

—Тату? — Я виглянула з-за рогу й побачила жіночу фігуру, що спускалася сходами в темряві. — Мамо?

Проте, увімкнувши світло, я побачила, що помилялася.

— Ваша мати ще не приїхала додому, — мовила Максін. — Я щойно віднесла свіжі рушники у вашу ванну. Франческа сьогодні вихідна, але рушники вам уранці знадобляться.

—О Максін! Так пізно, а ти переймаєшся щодо моїх рушників. Чути про це не хочу! Будь ласка, відпочинь. Ти надто тяжко працюєш.

Коли вона підвела очі, щоб глянути на годинник, я помітила довкола них вологий блиск. Вона плакала чи просто втомилася за день?

—Тоді добраніч, — кивнула Максін. — Якщо вам нічого не треба.

—Ні, дякуємо. Солодких снів, Максін.

Я обійняла її за шию, як часто чинила в дитинстві, а потім вдихнула аромат ванілі на її щоках.

Коли Максін пішла, Джерард діловито поцілував мене. Чому його поцілунки такі короткі?

—Уже пізно, — сказав він. — Гадаю, мені пора.

—А може, залишишся? — мовила я і притягнула його до себе, крадькома позираючи на диван у вітальні. Чому Джерард завжди такий практичний?

— Нам потрібно відпочити, — похитав він головою. — Завтра важливий день.

— Важливий день?

— Прийом, — хитро примружився він. — Невже ти забула?

Це справді вилетіло у мене з голови. Батьки Джерарда організовували в себе прийом на честь заручин, прямо на тому величезному ідеально підстриженому газоні, який цілком міг конкурувати з полем для гольфу в татовому заміському клубі. Буде жива музика, крокет, крижані скульптури, таці з крихітними сендвічами й офіціанти в білих рукавичках.

— Вдягни гарну сукню і будь там о другій, — усміхнувся Джерард.

— Ну, із цим я впораюся, — відповіла я, спершись на двері.

—Добраніч, люба, — сказав він і рушив до машини.

Я стояла й дивилася, як його авто віддалялося, доки тиша серпневої ночі не проковтнула гул мотора.

Розділ 2

 — Максін!

Я розплющила очі, кліпнула кілька разів, силкуючись у напівпритомному стані розпізнати голос — гучний, пронизливий, трохи лютий, але більше невдоволений і однозначно розчарований.

Мати. Удома.

—Я сказала тобі, що Енн вдягне сьогодні блакитну сукню. Чому вона не попрасована? — Голос наближався і лунав майже біля моїх дверей.

Я скинула покривало, сіла, потяглася по халат і на мить завагалася, перш ніж опустити ноги на холодну дерев’яну підлогу. Бідолашна Максін. Вона не заслужила, щоб на неї кричали. Знову.

Я відчинила двері.

— Мамо, — насторожено мовила я. Сперечатися з її модними рішеннями марно, але в мене була краща ідея. Я повільно вийшла в коридор. — Я хотіла вдягнути червону сукню, яку ти привезла з Парижа.

Мати всміхнулася. Вона саме розсувала штори, сердито зиркаючи на Максін.

—Ох, доброго ранку, люба, — сказала мама й рушила до мене. — Я не знала, що ти ще спиш.

Моє обличчя опинилося в її долонях.

— Маєш утомлений вигляд, люба. Засиділася допізна вчора? З Джерардом?

Вона завжди вимовляла його ім’я з ноткою захвату, наче йшлося про шоколадний торт. У мене вже не раз закрадалася думка, що мати сама не відмовилася б побратися з Джерардом Ґодфрі.

Я похитала головою:

—Ні, я рано лягла.

Мати кивнула на набряки під очима.

—А звідки темні кола?

—Не могла заснути.

Максін боязливо підійшла до нас із плічками в руці.

—Антуанетт, ця сукня?

Я кивнула.

—Максін, я не хотіла б, щоб ти так її називала, — гримнула мати. — Вона вже не дівчинка, а доросла майже одружена жінка. Будь ласка, уживай її справжнє ім’я.

Максін кивнула.

—Мамо, — скрикнула я, простягаючи руку Максін, — мені подобається, коли мене називають Антуанетт.

Мати знизала плечима. На вухах виблискували нові діамантові сережки.

—Гадаю, це вже не має значення. Наступного місяця ти станеш місіс Джерард Ґодфрі, і це найважливіше ім’я у світі. — Мене наче шпигнули в серце. Ми з Максін зустрілися поглядами й тямуще кивнули. — Люба, ти впевнена, що варто вдягати червону сукню? — вела далі мати, схиливши голову набік. Вона була вродлива, і мені й близько не досягнути такої вроди. Це я давно зрозуміла. — Не впевнена, що це твій колір.

Максін глянула прямо в очі матері, а таке траплялося дуже рідко, і сказала:

—Сукня сидить на ній ідеально, місіс Келловей.

Не посперечаєшся. Мати стенула плечима.

— Ну гаразд, вдягай що хочеш. За дві години виїжджаємо, тому збирайся, — сказала вона і, вже відійшовши до сходів, повернулася до нас із Максін, додала: — Люба, не забудь підібрати волосся вгору. Так у тебе кращий профіль.

Я згідливо кивнула. Мати передплачувала всі модні журнали та щороку відвідувала покази в Нью-Йорку й Парижі. Вона переймалася зовнішністю набагато більше, ніж інші матері: завжди дизайнерські сукні, ідеальні зачіски, найсвіжіші аксесуари. І задля чого? Тато рідко щось помічав. І що більше одягу вона накопичувала, то нещаснішою здавалася.

Коли мати вже не могла нас почути, я обернулася до Максін і закотила очі.

—Ну в неї й настрій сьогодні.

Максін подала мені сукню. У її очах досі читався біль від материного зневажливого тону. Ми зайшли в кімнату, я зачинила двері й притулила сукню до себе.

—Ти впевнена, що вона мені личить?

— Що вас тривожить, Антуанетт?

Її очі пронизували мене наскрізь, вимагаючи відповіді, яку я не була готова озвучувати. Я втупилась у босі ноги та дерев’яну підлогу.

— Не знаю, — мовила я, вагаючись. — Я боюся, що це все відбувається зашвидко.

Максін кивнула.

— Ви про заручини?

—Так, — відповіла я. — Я люблю його, справді. Він дуже хороша людина.

—Так, він хороша людина, — повторила Максін, запитально дивлячись на мене.

Я сіла на ліжко й стомлено сперлася