Читати книгу - "Антон Великий"

— О третій? — я дивлюся на годинник. — За десять хвилин???

— Вона має для вас роботу, Лікесвей, 12. За 10 хвилин встигнете добратися!

— Окей… — не дуже впевнено кажу я.

Кароліна змушена урвати розмову, бо десь у кімнаті розплакалася її сестричка. Не інакше, як запхала собі леґо до носа.

Я розгублено стою з мобільним у руках.

— Є робота, — кажу до Уле.

— Яка саме?

— Здається, треба когось доглядати. Бо навіщо приходити особисто на Лікесвей?

Я прикушую губу.

— Сподіваюся, дитина не надто маленька. Я не знаю, як міняти підгузки.

У голові відразу зринають жахливі картинки.

Маю велику надію, що дитятко дуже нечасто кладе під себе. Або ж зуміє витримати до повернення батьків.

Перед будинком на Лікесвей, 12 стоїть жінка в шубі.

— Прекрасно, — каже вона до нас, навіть не вітаючись.

Та воно й байдуже, бо Уле теж не вітається, відразу переходить до справи.

— Це ви тут мешкаєте?

Хоча важливо не те, де мешкає жінка, а кого ми будемо пильнувати.

— Ні, мій батько, — відповідає Івонна й починає нишпорити в своїй торбинці — усередині щось дзвенить.

Її батько?

— То маленьких дітей тут немає? — питаю здивовано.

— Дітей?

Івонна хитає головою. Нарешті видобуває з торбинки телефон, який аж розривається дзвоном. Роздратовано фиркає і питає в слухавку дуже суворим тоном: «Слухаю?»

Потім ще суворішим голосом каже: «Ні!» — і додає: «Якби ви прочитали повістку, то не питали б даремно!» Вона схожа на дуже заклопотану грізну даму, якої всі бояться.

Ми з Уле злякано переглядаємося.

Звісно, треба б зрадіти, що не доведеться міняти підгузки немовляті. Але доглядати за стариганом-батьком суворої дами теж страшнувато.

Нарешті Івонна кладе мобільний у торбинку й дивиться просто на нас.

— Отже, з ним треба гуляти кожного дня, щонайменше по годині. А ще ви маєте подбати, щоб він попоїв… Моя донька… дуже зайнята весь день…

— Що він має їсти? — обережно вивідую я.

— Я щось залишатиму, — відповідає Івонна. — І ще… Мусите поводитись з ним суворо, бо він… дуже непосидючий.

Ми з Уле старанно киваємо. Але в душі я розгублений. Що жінка має на увазі… що її батько став на старості несповна розуму?

— А якщо зачує дамочок, то…

На мить стає тихо.

— То — що? — раптом хрипну я.

Та що ж то за людина така — той батько? Старий маразматичний кнур, який щипає жінок за задки?

— То треба тримати його на відстані, — відповідає Івонна, перш ніж знову вийняти дзеленкучий телефон.

Ми з Уле налякано переглядаємося.

— Absolutely not, містере Чанґ, — каже в слухавку Івонна, вишпортує з кишені автомобільні ключі й показує рукою на чорне авто поруч. — Just a moment, — вона відставляє телефон від вуха. — Триста крон на день до неділі. Згода? — звертається до нас, а тоді їде геть у своєму чорному авті, і далі суворо розмовляючи в слухавку англійською.

Ми скам’яніло дивимося їй услід. Я марно намагаюся проковтнути грудку хвилювання, яка застрягла в горлі.

— Тут треба добре виконувати свою роботу, — нарешті промовляю я.

— О, так, — погоджується зі мною Уле.

Надмірної впевненості не маю ні я, ані Уле.

— Бачив, до речі, дівчинку в авті? — питає Уле, коли ми рушаємо додому.

Я хитаю головою.

— Вона схожа на янгола, — пояснює він.

Чудово! Уле, мабуть, такий наляканий, що йому вже янголи ввижаються!

— То, мабуть, був міраж, — втішаю я його.

Та, з іншого боку, такій злючці, як Івонна, здалось би мати якусь противагу. Янгол би не завадив.

Удома я знову застаю Анну з олівцем, який вона гойдає в пальцях. Я намащую маслом скибку хліба, гепаю біля неї на канапу.

— Думаю купити вам весільний подарунок, — кажу, щоб її звеселити. — Чого б ви собі бажали?

Анна відразу оживає. Згортає великий аркуш паперу й плескає мене по плечі.

— Не замахуйся на щось велике, Антоне, — наголошує вона на кожному слові. — Ми маємо все, що треба.

— Нічого не хочете? — дивуюсь я. — Звісно, матимете від мене подарунок!

Анна сміється, куйовдить мені волосся, точнісінько, як тато. І хоч Анна мені не справжня мама, вона мене любить. Я знаю це напевно.

— Тоді хай це буде щось змайстроване своїми руками, що не потрібно купувати.

Гм… Мені подобається і водночас не подобається така відповідь. Чудово, якщо не треба нічого купувати. Але не аж так чудово майструвати самому. Останній мій витвір на уроках мистецтва й ручної праці — автопортрет, де я більше схожий на міністра фінансів, ніж на себе. А вона ж дама!

Ні, такий подарунок Анну точно розчарував би.

Усе ж я задираю вгору великий палець і киваю, ніби вже маю в голові чудову ідею.

Насправді, жодної!

«Мушу навчитися пекти скони, — пишу я Іне. — Кільком німцям».

«Везунчики, — відписує Іне. — Я їла тофу. З сорока прибацаними дамами».

«Прибацаними?»

«Принаймні трохи дивними. Мають пунктик на диханні носом».

Трохи згодом Іне дописує:

«А ще весь час шукають в собі центр».

Центр у собі? Я чомусь завжди думав, що це — пупок.

«Хіба не ліпше шукати сенс життя?» — питаю я.

«Я теж такої думки. Жодна з них досі не зуміла знайти себе».

Я сміюся сам до себе.

«А що таке тофу?»

«Ліпше тобі не знати».

Потім я надсилаю їй купу серденьок. Бідолашна Іне. З тофу й усім решта.

АРНОЛЬД БУШ

— Доброго ранку, Антоне!

Тато Уле зустрічає мене на порозі у фартуху. О пів на восьму ранку. І хоч о такій порі на канікулах я буркотливий і невиспаний, привітно всміхаюся йому й Уле. Бо починається робоче життя. Дуже захопливе, як на мене.

— Духовка вже розігріта, — повідомляє тато Уле й показує нам, як треба замішувати борошно з маслом, подрібнювати горішки й щонайтонше викладати тісто на папір для випікання.

Ми наслідуємо його дії, як уміємо. Результат не найгірший, мушу визнати. На годиннику лише пів на дев’яту, коли ми пробуємо свіжоспечене смакотиння.

Тато Уле задоволено цмокає язиком.

— Хотілось би мені сьогодні бути німцем!

Потім ми позичаємо в мами Уле гарний кошик, накриваємо скони червоним картатим рушником.

Бредучи засніженою дорогою до будинку Кароліниного сусіда, я навіть трохи радий, що більшість однокласників роз’їхалася на канікули. Уле має на голові червону шапку й дуже нагадує перерослу Червону Шапочку, яка весело розгойдує кошиком.

На щастя, двері нам відчиняє зовсім не сірий вовк.

— Guten Morgen! — усміхається нам чоловік у піжамі.

А ми забули вивчити слова, які стосуються купівлі й продажу! Цієї миті пам’ятаю лише, що в жодному випадку не смію сказати «vergiften», тобто отруєний.

Добре, що Червона Шапочка встигає мене випередити.

— Guten Morgen! — відповідає Уле, простягаючи кошик.

— Ah, wie schön! — радісно вигукує німець.

З-поза його спини вигулькує жінка й двоє дівчаток. Відгортають з кошика рушник і всміхаються.

Потім жінка простягає нам сотку.

— Oh, too much, — кажу я, навіть не помічаючи, що говорю англійською, а не німецькою. — Only eighty.

— No, no, you deserve it, — ще привітніше всміхається жінка й махає нам рукою. — Und vielen Dank!

Це, здається, означає «дуже дякую».

Раптом я згадую, що треба відповідати в таких випадках.

— Danke durchfalls, — махаю на прощання привітній родині.

Це означає «дякую навзаєм».

— Здається, треба було сказати «gleichfalls», — завважує Уле, коли ми виходимо.

Але він помиляється.