Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

Готуючись до реферату «Імперіалізм та право націй на самовизначення», який він прочитав у Женеві 28 (15) жовтня 1915 р., Ленін занотував положення, яке фіксувало, так би мовити, ідеальні підходи соціал-демократів (у майбутньому таке вимагалося від комуністів) пригнобленої нації до цього питання. Вони повинні були вимагати «найбільш повного, у тому числі й організаційного, злиття, а не тільки зближення робітників гнобленої нації з робітниками гноблячої нації». Однак питання про те, кого «вождь світового пролетаріату» мав на увазі під «соціал-демократами пригноблених націй», було не до кінця зрозумілим. Адже ті, хто відстоював існування, приміром, організаційно відокремленої УСДРП, в його очах були представниками «дрібнобуржуазних» партій і епітетів для них Ленін не шкодував. Так, у листі до Інесси Арманд від 1 квітня 1914 р. він схарактеризував українського соціал-демократа Льва Юркевича як «паршивого, поганого націоналістичного міщанина, який під прапором марксизму проповідує розділення робітників за національністю, особливу національну організацію українських робітників». Тобто, якщо взяти до уваги застосовану В. Леніним логіку, справжніх (не «буржуазних») соціал-демократів «пригноблених націй» в Росії не було і не могло бути.

Звернімо увагу на ще одну характерну деталь, розгляд якої сприятиме розумінню причин «нечіткості» позиції більшовиків у національній проблематиці. Йдеться про національну ідентифікацію самої РСДРП. У праці «Про право націй на самовизначення» В. Ленін, аналізуючи проблему характерної для доби капіталізму національної держави, відзначав: «Створення самостійної незалежної національної держави лишається поки що в Росії привілеєм однієї тільки великоруської нації». Водночас у тій же праці він розглядав РСДРП як партію «марксистів усіх національностей Росії». Але таке визначення партії не було сталим. Так, в одній із праць Ленін пише: «Спробуємо і ми, великоруські соціал-демократи [...]. Нам, представникам, великодержавної нації крайнього сходу Європи і доброї частини Азії...» Такий різнобій в означеннях був не поодинокий: те чи інше тлумачення основних організаційних засад РСДРП надавалося залежно від обставин. І зумовлене воно, на наш погляд, було не лише тактичними міркуваннями, але й відсутністю сталого бачення російської/великоросійської національної ідентичності в Російській імперії загалом. Причиною цього, за слушним зауваженням Романа Шпорлюка, було те, що «росіяни створили імперію тоді, коли ще не завершився (можливо, навіть не розпочався. — Авт.) процес побудови їхньої власної національної держави. Внаслідок цього росіянам було важко розрізняти „російське“ та ті імперські надбання царів, які не були „російськими“ за своєю суттю».

Таким чином, визнане більшовицькими плановиками «право на відокремлення» вбачалося ними винятково як гасло, використання якого допоможе збільшити популярність партії на окраїнах Російської імперії. Не лише про сприяння, а й про нейтральне ставлення до практичного втілення того гасла в життя не могло бути й мови. Мало того, В. Ленін навіть гіпотетично не припускав можливості надати реальні управлінські повноваження тим «обласним автономіям», доцільність утворення яких у межах єдиної централізованої держави визнавав. Зокрема, він усіляко шельмував прихильників федералізації Росії. Позиція вождя образно була сформована у вже згаданому листі до С. Шаумяна: «Ми в принципі проти федерації — вона послаблює економічний зв'язок, вона непридатний тип для однієї держави. Хочеш відокремитися? Іди геть до диявола, якщо можеш порвати економічний зв'язок або, точніше, якщо гноблення і тертя „співжиття“ такі, що вони псують та занапащають справу економічного зв'язку. Не хочеш відокремлюватися? Тоді вибач, за мене не вирішуй, не думай, що ти маєш „право“ на федерацію».

Поняття «федерація» на той час розумілося Леніним як «союз рівних, союз, що потребує загальної згоди». «Зрівнюватися» з тією ж Польщею, Фінляндією чи Україною, обласна автономія яких у рамках єдиної Росії вбачалася вождем як «загальний, універсальний принцип демократичної держави зі строкатим національним складом, з різкою відмінністю географічних та ін. умов», він не мав наміру. Та й загалом до лютого 1917 р., тобто в період, коли про реальні перспективи захоплення влади ще не йшлося, більшовицькі керманичі не наважувалися наближатися із запаленими смолоскипами до порохового льоху російської унітарної державності. Однак масові настрої вони уважно відслідковували й у своїй пропаганді та діяльності завжди враховували поточні психосоціальні уявлення суспільства, «вчилися у мас», як згодом говорив В. Ленін.

Власне кажучи, поява положення про «право на відокремлення» і була сама одним із перших таких вивчених «уроків». Адже то була реакція на поширення національно-визвольного руху, і насамперед українського. Недарма Ленін фактично у кожній праці з національного питання згадував про Україну, а, приміром, при підготовці вже згаданого реферату «Імперіалізм та право націй на самовизначення» занотовував: «Пробудження національних рухів на Сході Європи (Україні після 1905)». Інакше кажучи, то була не лише реакція на наявні суспільні настрої, а й спроба скласти програму дій з урахуванням можливого їх розвитку.

Слід зауважити таку цікаву деталь: публічні більшовицькі гасла з національного питання не суперечили загальній настанові Михайла Грушевського з передмови до збірника праць «Освобождение России и украинский вопрос» (1907 р.): «Проблема сучасного історичного моменту — звільнення Росії від кайданів старого режиму й перетворення її у вільну і упорядковану державу — не вичерпується створенням умов вільного громадянського існування, ні навіть перебудовою, точніше сказати — покращенням її соціально-економічного ладу [...], без перетворення Росії у вільний союз народів немислиме повне оновлення її, повне звільнення від похмурих пережитків минулого». Однак деякі конкретні кроки з вирішення національного питання, що їх пропонував Грушевський, прямо суперечили як ленінському, так і загалом марксистському баченню майбутнього. Насамперед це стосується обстоюваної Грушевським тези про необхідність «широкої децентралізації, проведеної щодо всіх областей, усіх народностей Росії». Виходячи з марксистських настанов, до ідеї децентралізації/федерації Ленін ставився вороже, і цього у дореволюційний час не приховував. Втім, формально опонентом Грушевського Ленін тоді не був, оскільки кола їхнього спілкування не перетиналися.

Попри відсутність активних дій зі сприяння національному рухові та певні суперечки з представниками української соціал-демократії з національного питання, більшовикам у дореволюційний період вдалося створити собі ореол політичної сили, що з-поміж інших загальноросійських партій найбільш лояльно ставиться до національних прагнень українців. Відомий український соціал-демократ, член Центральної Ради Микола Галаган схарактеризував цю ситуацію такими словами: «На фоні „єдиного протинаціонального фронту“, в якому об'єднались ріжні московські партії, починаючи від чорносотенних і кінчаючи найлівішим крилом демократії включно аж до соціалістичних партій, більшовики відрізнялись начебто від усього цього протинаціонального московського конгломерату тією позицією, яку вони займали щодо права націй на самовизначення.