Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Зараз, зараз… утробо ненаситна… Ніяк не нажерешся. Скоро морда у цебрик не влізе, а користі жодної. Що, не міг сніг відгребти? От напасть…

Марічка глянула поверх замету і полегшено зітхнула. Всипало снігу щедро, а все ж не надміру. Заледве трохи вище колін. Не доведеться марнувати час на відгортання. Та й добре, бо все її хазяйство, не розуміючи, куди запропастилася господиня, вже неспокійно мукало, бекало, рохкало, гелготіло і кудкудакало.  

Увесь білий, наче пекар чи мельник, Бровко, здіймаючи хмару снігу, радісно кинувся було навперейми, але Марічка цитькнула на нього, і пес винувато принишк. Здогадався, що у господині зараз чи то часу, чи то гумору нема на забаву.

Дибаючи, мов чапля болотом, добрела до хліва. Штовхнула двері і увійшла. Там було сизо, як у лазні, і чи не тепліше, ніж у хаті. А ще до звичних запахів худоби, як колись, додавався уже призабутий, ледь відчутний запах тютюнового диму. Кинула оком на прим’ятий оберемок соломи. Ні, таки не приснилося. Був гість, але уже пішов. Може, навіть і попрощатися хотів, та не докликався — так міцно спала молодиця після нічних тривог. Ну, та й, нехай щастить. У кожного своя дорога. Перетялися на хвильку, та й розійшлися.

Але чоловік, судячи з усього ретельний ночував, не аби пройдисвіт. Перш ніж піти геть — не полінувався, задав кормів худобі. Того, видать, молодиця і заспала нині, що та — сита — мовчала так довго, не тривожила, не кликала.

Обмила дійки та й присіла біля корови. Краса задоволено мукнула, махнула хвостом, ледь не мазнувши по обличчі і притихла. Молоко набралося за ніч і розпирало вим’я, завдаючи болю, то ж вранішній дійці корова тішилася, немов жінка пестощам.

Тугі цівки лунко вдарили в цебрик і одразу ж, мов за командою, в хлів увіпхалася кудлата голова. Знав мудрагель, що господиня не обділить і обов’язково плесне в миску свіжого, тепленького молочка. І аж повискував од нетерплячки, наче був не здоровезним псиськом, а малим цуциком.

За півгодини усе гризло, жувало, хлебтало, дзьобало і ремиґало… розмірено помахуючи хвостами.

Марічка задоволено споглядала своє господарство і крадькома зітхала. Все ж, не легка праця, самотужки все це утримувати. Але й розрада… Не сидіти ж на призьбі, склавши руки, та сльози лити, виглядаючи чоловіка. Все краще, коли є чим зайняти руки та голову. І раптом так захотілося борщу, що аж смак розімлілого буряка та квасолі у роті відчула.

— А чом би й ні? Зварю… — промовила несподівано рішуче, бо відколи Андрій пропав, молодиця рідко поралася біля печі. Самій хіба багато треба? Окраєць паляниці, кварта молока — ото й уся трапеза. А про вареники, пампушки та борщі Марічка вже й забувати почала. Нема задля кого увиватися. Але сьогодні долоні аж засвербіли, як колись давно, коли вона хотіла не лише вгодити чоловікові, а й похизуватися кухарським хистом, показати, що не гірше свекрухи зможе стіл накрити. І нехай за тим столом не буде нікого опріч самої господині, вона теж заслуговує на дрібку втіхи та радощів… які вже ой як давно обминають хату Оробців.

Марічка підхопила цебрик і, уже вся думками в роботі, мало не пританцьовуючи від нетерплячки, метнулася до хати…