Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  Навесні наступного, 1410 року Андрій Гольшанський зі своїм військом виїхав на війну. Він вів за собою Київську хоругву. Озброєні луками, арбалетами, списами та гаківницями воїни промарширували перед Софійським собором, де князь причастився, а військо отримало благословіння від єпископа, який заради того вийшов із собора. А потім покинули місто через Золоті ворота. 

  Велика битва при Грюнвальді відбулася п’ятнадцятого липня, але князь Андрій з військом повернувся у Київ тільки восени. І знову княгиня з дочками зустрічала його.

  Звістка про перемогу дісталася до Києва  раніше від війська. Тому княгиня Олександра при зустрічі відразу привітала чоловіка з перемогою. А князь, важко злазячи з коня, майже не дивився на сім’ю. Він був похмурим, але посоромився пояснити причину. Справа в тому, що деякі з литовсько-руських хоругв в якусь мить подумали, що битва програна, і почали відступати. Як сказали гострі на язик шляхтичі: вони бігли не зупиняючись до самої Литви. А тепер через ту ганьбу у князя погіршилися стосунки з королем Ягайлом та його двоюрідним братом князем Вітовтом, якому король віддав Литовське князівство. Зате ті русинські хоругви, що стояли серед польських, билися славно. І король Ягайло нагородив за відвагу багатьох русинських лицарів, так само як польських і литовських. Але князь Андрій не був серед числа нагододжених.

  - То була велика і почесна перемога! – промовив князь Андрій за святковим обідом, піднімаючи келих з вином за здоров’я короля. – Величне видовище: п’ятдесят польських та сорок литовсько-руських хоругов стояли проти п’ятидесяти тевтонських. Король Ягайло об’їхав військо, знаходячи для кожної хоругви підбадьорливі слова. З поляками від говорив польською, з литвинами – литовською, а з нами – руською мовою. Він був повністю закутий у лати, а перед ним несли королівський штандарт з білим орлом.

  Сонька зачудовано слухала батькові розповіді про короля-переможця. Ягайло здавався їй славетним героєм з казок, але не дитячих, а для дорослих.

  Батько продовжував:

  - Коли король помолився і був готовий подати знак починати, до нього несподівано приїхало тевтонське посольство. Один зарозумілий лицар у білому плащі з чорним хрестом кинув перед королем два мечі і промовив: «Це тобі і твоєму братові для того, щоб ви не уникали битви». Ягайло не образився. Він прийняв мечі і дав таку відповідь: «Маємо достатньо мечей і я, і все моє військо. Вража зброя мені не потрібна. Але я візьму ці мечі для того, щоб з допомогою Божою покарати їми ворога за його гординю». Він говорив ще довго та вишукано, але мені запам’яталося найголовніше. А потім почалася битва. Сталося так, як сказав король. Бог став на наш бік і покарав загарбників. Сам гроссмейстер тевтонців, лицар Ульріх фон Юнгінген, загинув від польського меча.

  - І ти покрив себе славою! – вигукнула княгиня Олександра, захоплено дивлячись на чоловіка. Він трохи змарнів за час відсутності. Стали помітніші зморшки на лобі і біля кутиків вуст. Мабуть, так і повинні виглядати переможці: стомленими, виснаженими, але сильними.

  Князь Андрій похилив голову і не відповів. Багато лицарів та воїнів здобули славу у Грюнвальдській битві. Але не він. Не він. 

  - Ми перемогли, це найголовніше, – ухильно відповів він. – Знаєш, яку долю готували для нас тевтонці?

  - Яку?

  - Після битви ми знайшли у тевтонському обозі залізні ланцюги. Вони збиралися після перемоги закувати нас у ті ланцюги і погнати до Німеччини. Але вийшло навпаки. Закували у залізо тих лицарів-хрестоносців, хто не загинув у битві. А усі їх хоругви зібрали і повезли до Кракова, де склали у величезну купу перед вівтарем собору Святих Станіслава та Вацлава.

  У наступні роки після Грюнвальдської битви князь Андрій Гольшанський ходив сумним та невеселим. Військової слави він не здобув. Більш того, міг втратити й Київське князівство. Бо тут він не удільний володар, який успадкував князівство від довгого ряду предків. Ні, він всього лиш князь-намісник, якого призначає Великий князь Литовський. Якщо він не влаштує князя Вітовта, то на його місце можуть призначити іншого.

  Ще один клопіт князя Андрія: як не обіцяла його княгиня народити сина, але  так і не спромоглася на те.  Андрій теж прикладав зусиль, щоб вона понесла, але після народження третьої дочки, Маньки, нова вагітність не наступала. Княгиня Олександра виглядала такою гарненькою та міцненькою, як рум’яне яблучко. Їй би народжувати і народжувати дітей. А сина так і не було. Іноді князь Андрій дивився на жінку з ненавистю: хоч би Господь прибрав її. Тоді б він спробував щастя з іншою...

  Від таких думок, що гризли його зсередини, князь Андрій слабшав і миршавів.