Читати книгу - "Вмій програвати, Рія Тас"

- О, Оля, а ти що тут робиш? – зиркає на мене ба та її подруга.

- Доброго дня, а ти що не рада мене бачити? А де твій телефон я тобі телефоную?  

- Рада звичайна, але ми тут з Олексіївною новий серіал обговорюємо. – так рада, що навіть не поспішає вставати – А телефон вдома, мені оце ваші гаджету, ні чорта не зрозуміло, я зі старим своїм ходили б а ви, що видумали. Вдома у комоді лежить - я не здивуюся, якщо ще й в коробці, а коробка в пакеті або у декільках пакетах.

- Дак, що мені поїхати?

- Та, тьху на тебе, що таке говориш, зараз іду – впізнаю свою ба – Все Олексіївна до мене онука приїхала, я вечері зайду договоримо. Мені ж цікаво кого Тетяна обере, Ігоря чи Романа? – посміхаюся тому як ці жіночки обговорює серіал. Я от думаю, що Романа, там таке кохання.

- А я думаю Ігоря на коханні далеко не заїдеш – говорить сусідка ба -  Давай Семенівна, а я поки на город сходжу гляну, як там мої помідори не погоріли.

- До побачення. – прощаюся з сусідкою.

- Буваю Олюсю, дівка вже яка, хлопці хвостами в’ються. Так скоро і заміж – чую у спину та посміхаюсь.

- Спину рівно – рука ба лягає мені на поперек, вона у мене жінка ще тієї закалки, дворянська кров, вам не хухри – мухри – І либу не дави Олексіївна слово говорить, дівка вже здорова, скоро дев’ятнадцять. Можна і про сім’ю вже задуматися, а то одні гульки на уміні.

- Ну ба, яка сім’я? Мені лише дев’ятнадцять буде. Я навчаюся, хочу світ побачити для себе пожити.

- Встигнеш ще. Я он за діда твого у вісімнадцять вийшла і скільки років разом прожили, душа в душу, батьки твої з шкільної парти разом були. А ти подивись на неї носом крутиш.

- Нічого я не кручу.

-  Казала, я твої матері, що вона до тебе м’яко, тепер і в’єш з нас мотузки.

- І не в’ю – бурчу.

- Проходь, вже – відкриває фіртку та пропускає до будинку.

Як ви зрозуміли у мої сім’ї ба поганий поліцейська, але насправді вона добра. Просто специфічна. Але я її дуже люблю. Ба і матуся – найрідніші. Діда Степана немає вже два роки, ми хотіли ба забрати до себе, але ця жінка не похитна.

- Іди сідай, а я піду суп підігрію, худа як тріска і куди Оксана дивиться, та також далеко не відійшла одна шуіра та кістки.

- Ба, не бурчі, я пиріжків принесла мама пекла і яблук домашні.

 - А, яблука навіщо? – сплескує в долоні.

- Що б, ти їла. Смачні, дуже.

- От і сама їх і їстимеш у мене повний двір їх, гниють. Попрошу завтра сусіда хай прийде забере.

- Дак моя я по збираю ?

- Та сиди , ти вже, їж краще – ставить миску перед мною, суп ба це витвір мистецтва, хоч і не голодна наминаю за дві щоки.

- Ольго, а ти прислухайся до старших, а то помру так і не дочекаюся правнуків – в своєму репертуарі, ця жінка хоч когось та колись чує?

- Що, ти таке говориш, тобі до пенсі ще три роки, а ти помирати зібралась, будуть онуку, але пізніше… колись… не зараз.

- Та я вже не дочекаюся цієї пенсії, а так хоч правнуки у радістю будуть, ти вже здорова і не погуляєш.

Жінка все своє життя працює викладачем у художні школі, саме від неї у мене такі схильності до творчості. Моя баба Ніна – людина настрою, то вона бурчить на мене, то розповідаю, як сусід напився та  з велосипеду впав, то всі новини їх вулиці, навіть сюжет свого серіалу розказала. За такими приємними клопотами непомічаю, як день добігає до вечора. Ба випроводжає мене з повними пакетами, ягід та овочів з свого городу та свіжою консервацію дає.

Додому потрапляю після дев’ятої, мама вже спить, розкладаю передачу ба по холодильнику, приймаю душ та лягаю спати, засинаю без задніх ніг. Сон вдома здоровий та кріпки.

З повагою, ваша Рія Тас. 

Обіймаю кожного. Дякую, що обрали мене.