Читати книгу - "Небезпечна повість, Мінович Олександр"

На лекцію можеш не вертатися.

– А хто там, за тою адресою?

– Не важливо. Ти йди… Там дізнаєшся… Тебе чекають добрі наші друзі. Ми з ними підтримуємо тісні зв'язки. Тільки, дивись, обов'язково до них зайди. Невідкладно. Вони тебе ждуть.

Ярослав дуже здивувався такій таємничості та вимозі йти кудись невідкладно.

Коли знайшов потрібну адресу, то на вході до будинку прочитав вивіску: "Комітет Державної Безпеки УРСР". Відразу відчув, як страх пройшовся спиною, руками, потилицею. Ніби хтось збирався напасти ззаду. Ноги зробилися, мов не свої. Ледь зайшов у коридор з численними масивними дверима. Черговий запитав прізвище, заглянув у свій журнал, комусь зателефонував. Сказав чекати. Сісти місця не було. Гордієнко подавлено чекав хвилин зо двадцять. Стояв. Переминався з ноги на ногу. Мучився сумнівами й страхом. Розумів: куди потрапив і що його може тут чекати.

Нарешті до нього вийшов чоловік у сірому костюмі, запропонував іти за ним. Завів до кабінету. Запропонував сісти. Сам покинув кабінет. Ярослав ждав його більше години. За цей час так звівся, що не мав сили сидіти. Думка про те, що його якимсь чином вирахували, що це безперечно зв'язано з Мішелем, переданою за кордон повістю, не давала спокою. Хотілося чим швидше позбутися невідомості, щоб вже сказали, чого викликали. Була ще маленька надія, що з якогось іншого приводу. Догадувався, що спеціально залишили надовго самого, аби "дозрів". Треба було взяти себе в руки, але не виходило. Давило все: гнітючі стіни з портретом Дзержинського, тверді масивні стільці, грати на вікнах, гострі олівці на столі. Було відчуття западні, тюрми, неволі, повної ізоляції від світу. Звалилася безпорадність, бажання чимдуж покинути це суворе й лякливе місце. Багато чого дав би, щоб і хвилини тут не залишатися. Ярослав розумів, що може відразу "розколотися", однак ніяк не міг дати собі ради.

Проте коли чоловік в сірому костюмі повернувся й почав задавати формальні питання про ім'я, прізвище, місце проживання, навчання, батьків – хлопець оговтався. Ніби отверезів. Негадано прийшла упевненість та сила духу. Він відчув, що тепер може чинити опір, аби не дати себе викрити. Дійшов до того, що навіть зумів охрестити подумки незнайомого чоловіка "Сірим піджаком". А той якраз перейшов до конкретних питань:

– Скажи-но, товаришу Гордієнко, чи знав ти іноземного студента на ім'я Мішель?

Надія обірвалася... Ярослав згадав пораду дядька Андрія. Коли щось станеться, то старатися на всі питання відповідати стисло: "Не пам'ятаю". Так і відповів.

– Чому ж не пам'ятаєш, коли разом цілими днями зависали на одній спортивній площадці?

– То ви про то-о-го Мішеля?.. Того пам'ятаю. А шо таке він накоїв?

– Не все так швидко! Всьому своя черга! Скажи краще, в яких ти був із ним відносинах?

– Яких?.. У футбол разом грали.

– І більше ніяких?

Ярослав вирішив ризикнути. На той випадок, якщо його відвідини гуртожитку Мішеля ніхто не засвідчив. Людей же там проходило тисячі. Могли на нього не звернути увагу. Сказав:

– Ні. Більше ніяких.

– А поза футбольним майданчиком доводилось вам зустрічатися?

– Ні.

– А може ти щось передавав Мішелю, якусь книгу чи журнал? Може з друзів хтось попросив? Може вони передавали?

– Ні.

– Добре. А, кажуть, що ти щось пишеш?.. Вірші, нібито, оповідання?.. Правда це?

– Вірші пишу. А оповідання – ні.

Коли "Сірий піджак" запитав, чи не передавали щось друзі, Ярослав в думці зрадів: "Значить про мене вони толком нічого не знають. Пробують знайти слабинку. Значить – головне зараз, триматися. Не піддатися на жодні умовляння, жодні провокації.

Допитували Гордієнка до темної ночі. Допитувачі мінялися. Замість одного заходив інший. Один грав доброго, другий злого. Один кричав та погрожував, другий вів розмову улесливо і дружньо. Питання сипалися, мов град, на голову Ярослава. Інколи він не встигав подумати, що відповідати, як задавали вже інше. Збивали з толку. Питали про все на світі, але весь час поверталися до Мішеля й передачі, яку він вивозив за кордон. Стало зрозуміло: провезти журнал із вклеєною повістю, мабуть, не вдалося. Видно недаремно іноземець боявся, що його відмітили і внесли до якогось списку ще першого разу, коли затримали на кордоні. "А може провіз – і опублікували", – скинулася в Ярослава думка, але сам в таке не повірив.

Спочатку про повість не говорили. Та згодом відкрито перейшли до неї. Пробували залякати:

– Ми знаєм, що це ти написав ту повість! І ти передав її Мішелю! Пропонуємо написати признання, допоки не пізно. Якщо ми самі зберемо докази по справі, то добровільного визнання вини вже не приймемо. Тоді отримаєш на повну катушку! І нічого не спасе від великого строку!

– Нічого не знаю. Нічого не писав і нікому не передавав. Ви на мене хочете повісити чужу вину.

– Тебе бачили, як заходив до Мішеля. Сам він підтвердив, що ти дав йому твір антирадянського характеру для публікації за кордоном.

– То давайте, нехай він це скаже на очній ставці. Не вірю я в те, що він на мене такого наговорив.

– Ти нам тут не вказуй: з ким і коли які ставки робити. Без тебе обійдемся! Краще скажи, де писанину свою ховаєш!

– Нема в мене ніякої писанини, можете обшукати. Нічого крамольного не знайдете, бо я нічого такого не писав і нікому не передавав.

– Обшукаєм, не переживай! Все обшукаєм, нічого від нас не втаїться. Але, коли знайдем, тоді начувайся!

– Шукайте-шукайте, чого мені боятися?

– Добре! Поки що, на цьому зупинимось. Ми готові тебе відпустити. Прямо зараз! Не будемо мати жодних претензій, але тільки скажи: хто друкував повість? Де знаходиться друкарська машинка? Ми ту машинку заберемо, і з цим покінчимо. Даю тобі слово радянського офіцера! Ти ж знаєш, що таке слово офіцера?

– Знаю… Про офіцера знаю, а про машинку, вибачте, не знаю нічого.

– Ти розумієш, шо вже в наших руках і не вирвешся? В нас ще не такі говорили!

– Розумію… Але якщо силою, то ви можете що хоч від мене почути. Я тоді й в убивстві Кеннеді признаюся! Нас вчили, що так робити не можна. Це незаконно! Я буду скаржитися!

– Не сміши нас... Скаржитися він буде... Хлопче, нам немає кого боятися!

Ярослава не били. Чого не було, того не було. Але виснажили допитом так, мовби побили. Не давали встати з місця, тримали цілий день голодним, відмовились дати води напитися, як геть в середині пересохло, довго не пускали до туалету. Тиснули психологічно так, немов обценьками затискали. Мордували – й по-другому сказати не можна.

Вночі добирався хлопець додому, з відчуттям великої втоми і наруги. Впав на ліжко, немов у яму глибоку. Тільки що падіння не чув. Проспав майже цілу добу.

Визивали на допити ще не один десяток разів. Але це було, наче на "майонезці" – кожен новий день вже не був такий страшний, як перший. Людина до всього звикає. Ярик поступово загартувався. І тепер мужньо терпів допити. Розумів, що прямих доказів проти нього немає, і що Мішеля до справи залучати не збираються. Мабуть він без перешкод добрався додому. А звідти витягнути його не так просто. Не вийшли й на дядька Андрія.

Найбільш неприємно було, коли провели обшуки. В гуртожитку, в батьків і навіть в кімнаті у Ліди. Перевернули все, що могли, пройшлися неначе татари. Заявили, що шукають антирадянську літературу. Цим сполошили всіх: і в університеті, і в гуртожитку. Тепер Гордієнка стали вважати "антисовєтчиком". Його сахалися, боялися з ним діло мати. Став, немов прокажений. Ніхто не зважав, що не було ні суду, ні результатів слідства. Начальство чекало тільки команди для розправи.

Проте, щось в бюрократичній машині КДБ не спрацювало, чи хтось не догледів, бо поки йшли допити, Ярослав і Ліда встигли здати випускні екзамени й отримати дипломи.

Анжела Соколовська та Артур Медведєв не раз старалися одговорити Ліду дружити з Ярославом. Анжела пускала в хід, здавалося б, найсильніші аргументи :

– Кинь ти цього, антисовєтчика! Сам збився з правильного шляху і тебе зіб'є! Ти ж комсомолка, Лідо! Схаменися! Найди собі достойного товариша! Радянську людину! Дочекаєшся, що дружок твій ще яку диверсію зробить, чи в тюрму сяде. Або втече до капіталістів. Не підходь до нього й близько, як оце ми, з Артуром!

– Та може він ще ні в чому не винен. Не було ж над ним суду.

– Е-е... Не говори дурні… Хіба з нічого будуть тягати в КДБ? Хіба в нас можуть так собі робити обшуки? Ти на його бік не ставай! Бо й сама такою станеш. Кидай поки не пізно і не роздумуй!

Коли Анжела і Артур на вулиці зустріли Ярослава Гордієнка, вони презирливо заявили:

– Тепер ти нам не товариш, і руки ми тобі більше ніколи в житті не подамо!

Ліда не раз старалася вивідати в Ярика, що трапилося, чи є за ним якась вина. Хлопець від розмови втікав. Але якось, коли вони були самі в Голосієвському лісі, вирішив, що настала пора Ліді все розповісти.

Він признався, що дійсно написав повість, яка викриває владу, дійсно передав свій твір за кордон. В подробицях розповів дівчині, про що йдеться у повісті. Довго розповідав. З болем та жалем викладав про трагедію дідового села.

Ліда пройнялася… Їй передався біль Ярослава, його діда Остапа, якого вона ніколи не бачила. Вона відчула трагедію знищеної Яблунівки. Сльози не давали їй слухати Ярослава. Там, у лісі, дівчина дала хлопцеві слово, що пройде з ним через всі поневіряння. Аби підтримати Ярика, вона сама запропонувала стати йому дружиною. Хлопець спочатку не згоджувався, щоб не наражати Ліду на небезпеку, не тягти за собою. Але дівчина наполягала:

– Куди ти – туди і я! Раз вже доля нас пов'язала, значить повинні бути разом і в біді! Це нам випробування посилається. Витримаєм – станем навіки нерозривними!

Невдовзі зареєстрували шлюб.

Після закінчення університету Ліді та Ярославу направлення на роботу не видали. В деканатах всіляко намагалися замаскувати відмову. Видумували різні причини, щоб викинути колишніх студентів на вулицю. Гордієнко розумів, що тут попрацювали вже колеги "Сірого піджака", і що пересилити їх не вдасться.

Роботу хлопець і дівчина ніяк не могли віднайти. Довго жили в скруті. Перебивалися випадковими заробітками.

Передусім подалися в село, де мешкали батьки Ярослава. Ліда влаштувалася у дитсадок вихователем, а Ярослава взяли у радгосп юрисконсультом. Проте ненадовго.