Читати книгу - "Літа мої – гуси-лебеді (збірка), Кубарич Дмитро"

а?
Летять роки, як журавлі летять.
Знов зошити й музпедівські конспекти
Зринають в пам'яті. А є про що згадать.

В думках – Валова. Ми у цьому домі.
Дзвінок. Перерва. Черга у буфет.
І септакорд із звуків фа-ля-до-мі,
І гра в спортзалі в теніс і баскет…

Кінець занять. Та в хлопців ще "халтура…"
Хто в гуртожиток, хто у центр спішить.
Дівчатам – пудри, різні манікюри,
А хлопцям треба бороди голить…

Було, було – й не перелічиш все це,
Ми танцювали в будні й серед свят.
Бувало, що в кіно тікали з лекцій
І цілували в закутках дівчат.

…Минули дні. Літа спливли поволі.
Направлення, диплом і…будь здоров.
І сняться нам дієзи і бемолі,
Бунтуючи симфоніями кров.

Триптих

На батьківській землі

Дорогій моєму серцю сестрі
Ірині Сміт-Мороз з нагоди
її 50-річчя і зустрічі та світлій
пам'яті батька-емігранта
Степана присвячую.

Спекотне літо крила розпростерло.
Вже достигають пшениці, жита.
І та Вкраїна, що таки не вмерла,
Сьогодні вас, як мати , пригорта.

Багато літ сплило ген за водою.
І ось ви знов на батьківській землі.
Так з далини вертаються весною
З доріг далеких наші журавлі.

Не всім судилось в рідний край вернутись,
Хоч кожен рвавсь крізь марево ночей.
Й не зможе вже Вкраїна пригорнути
Степана – сина до своїх грудей.

Він в її серці лишиться навіки,
У наших думах, мріях і ділах.
Продовжиться в дочці, в своїх онуках,
А потім у їх дочках і синах.

А нині всі ми вам безмежно раді
(Хай смуток не зволожує очей).
Дозвольте щиро Іру привітати
В її п'ятидесятий ювілей.

Прийми у день цей щирі побажання
Від рідної Тобі і нам землі.
Хай сонечко Тобі всміхнеться зрання,
Зозуля накує ще сотню літ.

Хай стелиться лиш радістю дорога,
Й не знала б Ти ні горя, ні біди, –
Бажаємо здоров'ячка міцного
І зичим щастя із роси й води,

Як добре, що ось так зустрілись нині,
Що ми зібрались у такий ось час.
Що ця родина – часточка Вкраїни.
І дай нам, Боже, стрітись ще не раз.
Поговори зі мною...

Відкритий лист сестрі
Ірині Сміт-Мороз, Орхард, США

З ранку знов мені дорога стелиться, –
Радуюсь: ліс куницький ожив...
Як Тобі, Ірусю, в тій Америці?
Розкажи, сестричко, розкажи.
Чи Тебе як мати приголублює
Аж душа у радості співа?
А чи, може, часом недолюблює
І бурчить як мачуха, бува?
Чи сумуєш Ти за Україною,
Мо' вона не рідна вже Тобі?
...Я іду широкою долиною
І вдивляюсь в далі голубі.
В час ранковий якось легко дишеться.
Я по лісу навмання бреду.
І біля сосни, що ледь колишеться,
Сяду і розмову поведу
Із Тобою. Хоч в краю далекім Ти,
Та одне нас Сонце зігріва.
В душах наших, видно, є родинне, те,
Що пульсує, ніби кров жива...
Ліс живе. Його пташині наспіви
Долинають аж в небесну вись.
Може отакі "концертні" настрої
Були і в батьків наших колись?
Я вдивляюсь у стежки і вгадую:
Наших матерів десь тут сліди,
Як вони приходили з дівчатами
По барвінок для весіль сюди,
Як пісень прекрасних тут виводили,
Що аж заслухалися пташки.
І як заміж молоді виходили,
А дружки сплітали їм вінки.
Як батьки (коли були ще юними)
Виганяли коней на росу...
Уявляю, Ірцю, ніби й я з ними
Коней тих під Пруською пасу.
Із узвишшя над Гнилою Липою
Їм всміхались Куничі й Бурштин.
І Настащин, і Конюшки видно всі,
Вдалині – Бабухів й Рогатин...
Ах, Ірусю, як би то хотілося
Повернутись в той далекий світ,
Щоб ми з ними всі десь тут зустрілися
На часинку з їхніх юних літ
Ми б їм розказали як жилось нам тут,
Як чекали їх із далини.
Вже онуки й правнуки їх вторять путь,
Як вони приходять в наші сни.
...Не повернем. Час сплива нестримно так,
Як вода стрімка на бистрині.
І самі ми того не помітили,
Що вже й наша юність вдалині.
І вже наші діти порозходились, –
Полетіли як пташки кудись.
А ми виглядаєм, щоб навідались,
До гнізда родинного зійшлись.
Знаю, Ірцю, як з Юрком чекаєте
На Катрусю й Івася завжди,
І як ви онучками втішаєтесь, –
Бережи їх, Боже, від біди!
Хай ростуть здоровими, щасливими,
Сил беруть від матері-землі.
Дай їм, Боже, так, як і родині всій,
І многая і благая літ...
Щоб в житті Ти не розчарувалася,
Як і в добрих намірах своїх,
Бо така вже доля нам дісталася,
А на долю нарікати гріх.
Що ж, давай журитися не будемо,
Бо і в нас були щасливі дні,
А все зле – відкинемо й забудемо –
Хай зникають всі думки сумні.
…Залишаю ліс. Вклоняюсь Куничам
І всім рідним у лиці Твоїм.
А все інше може десь при зустрічі
Я Тобі, сестричко, розповім.

Щиро Твій і Ваш Дмитро Кубарич


Зустрічі і розлуки

Монолог сестри Ірини Сміт-Мороз
при другій зустрічі з батьківським краєм

Так непомітно як тихий плин Липи-ріки
Другий десяток років з того часу минає,
Як я пізнала де батька й матусі стежки –
Певне, ріднішого місця для мене на світі немає.
Знову шепоче про щось мені листя беріз
І в очеретах тихесенько вітер гуляє…
Куничі, Куничі, ви мені рідні до сліз –
Батьківський край знов мене як дочку зустрічає.
Я вдячна Господу Богу, що знов дав мені
Ще раз можливість з своєю ріднею зустрітись.
Я обіймала усіх вас не раз уві сні,
А нині можу із вами всіма говорити.
Най нині Орхард за все вибачає мені,
Але я тут, де матуся маленьку мене колихала.
…Ой, мамо, мамо, як шкода, що ви не змогли
Ще раз побути в краю, що всім серцем кохали.
Жаль, багатьох із рідні вже немає в строю, –
Що ж тут поробиш – життя в нас таке невблаганне.
Біля могил їх із вами ще раз постою,
Ну, а десь в інших світах ми ще стрінемось з ними.
Нині я ще раз доземно вклоняюсь тобі
Рідний, далекий, коханий, мій батьківський краю.
…Дайте натішуся вами сьогодні до сліз,
Бо після зустрічі знов нас розлука чекає.

Прилітай до нас лебідкою

Світлій пам'яті дочки, що
передчасно у 42 роки (19.09.2016 р)
відійшла у вічність, присвячую.

Ранок випурхнув як птах,
Встало ясне сонечко….
Як тобі у тих світах,
Люба наша донечко?

Чи сумуєш і ти там?
Ми за тебе молимся.
Та болять серця у нас,
Сльози градом котяться.

Ми так всі надіялись:
Може чудо станеться –
Господь вислухає нас
Й з нами ти зостанешся.

Але цьому збутися
Так і не судилося.
Видно, там на Небесах
Ти теж знадобилася.

Звідтіля ти бачиш нас –
Ми ж тебе не бачимо,
І сумуємо весь час,
Досі гірко плачемо.
То ж тепер із тих світів,
Люба наша донечко,
Прилітай і ти до нас,
Зазирни в віконечко.

Ти пішла у ті світи
Чарівною квіткою.
Прилітай тепер до нас
Білою лебідкою.

А сьогодні всі ми знов
Станем над могилкою…
Ти завжди будеш для нас
Людою, Людмилкою.

Долі людські

"Ми ся побили в Зелені свята"

Того року на Зелені свята в Добринові було відразу кілька весіль. На одне з них, прийшло особливо багато молоді. Гості співали, жартували, танцювали. Серед тих, що кружляли в запальному танці, привертала увагу одна пара – Надя Заверуха і Петро Романів. Всі знали, що вони обоє уже понад три роки зустрічаються, кохають одне одного… Надя пригорнулася до плеча Петра, заглядала в очі коханого. А коли танець закінчився, взялися за руки і пішли за ворота. Світало… Гості поволі покидали весілля. І тут раптом десь неподалік пролунав постріл, потім – другий. А невдовзі прибіг переляканий хлопчина і випалив: "Надя і Петро побиті!.."
З того часу спливло уже понад вісімдесят років. Свідків тієї трагедії, що сколихнула не лише Добринів, а й навколишні села, не так вже й багато. Однак старожили Іван Андрійович Тичківський і Катерина Василівна Якимів, розповіли нам про те, що сталося в їх селі на Зелені свята 1939-го.
– То була справді гарна пара, – розповідала пані Катерина. – Надя, як її всі називали, бо по документах вона значилась як Настя, була справді красунею – ставною, з кучерявим волоссям. Жила з матір'ю і братами Ільком, Іваном та Андрієм (батько помер). Років їй було десь 18-19. Допомагала мамі поратись у хаті й біля хати, братам – де треба. Її був уподобав молодий лісник з Рогатина – дуже припала вона йому до душі. Тож одного разу прийшов він до їх сусіда Пастернака і попросив, щоб покликали Надію, хотів з нею перебалакати. Вона прийшла. Та проте якось дізнався Петро. Він перескочив через огорожу, вбіг до хати і, як яструб накинувся на молодого лісника: "Не чіпай її, бо то моя дівчина, я її нікому не віддам!.." Я потім зустрічала того лісника, коли біля лісу пасла корови. Він казав, що мав намір одружитись з Надею.
У Петра теж був намір поєднати свою долю з Надійкою. Але як це зробити? Крім нього, в сім'ї було ще п'ятеро дітей, а хата – невеличка. Коли ж Петро приведе невістку, у них підуть діти, то взагалі у хаті буде нестерпно. Та й сім'я Наді не хотіла приймати зятя: жили вони бідно, в тісноті.
– Петро був роботящим хлопцем, – розповідав Іван Андрійович Тичківський. – Робив кіньми в полі, все, що треба було робив. Їх сім'я була багатшою від сім'ї Заверухів, мала десь понад п'ять гектарів землі…Однак був він хлопцем запальним, неврівноваженим. Очевидно це не подобалось матері Надії, яка не хотіла мати в хаті такого зятя.
– На той час вийти дівці заміж чи хлопцеві оженитись, було дуже складно, – говорила Катерина Василівна Якимів. – У нас в Добринові було десь понад сотню хлопців і понад сімдесят дівчат. В кожній сім'ї – багато дітей, ото й мучились, тому і батьки Петра і Надії були проти їх шлюбу.
Ось в такій ситуації опинились обоє молодих. Коли зустрічались вечорами, то не хотілось їм і розлучатись. Шукали виходу із скрутного становища, перебирали різні варіанти, не раз пробували вмовити батьків не перечити, аби поєднали свої долі. Але ті й слухати не хотіли. А тут ще й Петрова сестра Марія виходила заміж, то ж велику сім'ю поповнював зять. Весілля було призначено саме на ті Зелені свята…
Виходу Петро і Надійка не бачили, щоб бути разом. Зібратись і йти з дому, з села? Але куди, якщо таке скрізь, найгірше – щ