Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Вона обпекла руку об пательню й одразу рушила до холодильника, але не знайшла льоду в сраному. Вона не налила води в срану штуку для льоду.

Люди або беруть слухавку, коли дзвонить телефон, або не беруть. Вона слухала, як він дзвонить. Звук відлунював у всіх куточках дому, усі слухавки деренчали.

Їй раптом здалося дуже дивним, що великі корпорації налагодили масове виробництво хлібних крихт, пакують їх і продають по цілому світу, і вона вперше справді придивилася до коробки панірувальних крихт, справді побачила її і зрозуміла, що то — хлібні крихти.

Вона сіла в кімнаті з дерев'яною обшивкою і спробувала почитати. Спершу розвела вогонь. Кімнату амбітно обставили так, щоб сидіти з чарочкою бренді при каміні — бездарну кімнату зі збоченим умеблюванням; вона пила чай і намагалася читати книжку. Але продершись крізь сторінку, втуплювалася в закріплені у просторі предмети.

У перші дні після повернення вона з'їла якусь пекельну устрицю й наступні кілька годин раз у раз бігала в туалет. Але бодай тіло знову належить їй. Ніщо так не поєднує тіло й розум, — подумала вона, — як люта срачка.

Вона піднялася сходами, чомусь чуючи себе в інших частинах будинку.

Вона стягла й пожбурила геть брудний светр. Вона підняла вистромлену зі светра руку і злегка вдарилася долонею об щось нагорі — цікаво що, але таке вже траплялося, — а тоді згадала про лампу, що звисає зі стелі й геть не пасує до цієї кімнати, от розгойдується металевий абажур; вона повернулася до ліжка й подивилася, неуважно подивилася, не вичікувально подивилася, а якось інакше — нюанси такі тонкі, що вона й сама не могла їх відчитати.

Спочатку їй треба було осягнути забагато всього, а потім — тільки одну річ.

У місті вона побачила сиву японку, яка стояла самотою на вимощеній камінням стежці перед домом. Та тримала в руках садовий шланг, невагомо стоячи під низьким небом, плоска й непорушна, ніби вирізана з обгорткового паперу, й поливала багряні флокси по периметру ділянки м'якою аркою бризок зі шланга.

Побачене видавалося їй сумнівним, чи то пак, не сумнівним навіть, а мінливим, зануреним у метаморфози: кожен предмет був водночас чимось іншим, але що й чим?

Вона почала брати слухавку. Спершу говорила м'яким голосом, не зовсім схожим на її власний — невпевненим, накрученим голосом іншої людини, — «ало, хто це, так». Пішли чутки, що вона тут, тож почали надходити дзвінки з Нью-Йорка, де вона мешкала, і від друзів та колег з інших міст. Вони дзвонили з інших міст, аби сказати, що не розуміють, чому вона повернулася сюди. Це найменш підхоже місце для неї: на самоті, у великому будинку на порожньому узбережжі; а вона крокувала кімнатами, піднімалася сходами і планувала дні заздалегідь, бо роботи ставало дедалі більше, а часу на її виконання — дедалі менше; саме світло мовби опинилося під загрозою. Варто кліпнути — і вже темно, що завжди захоплює її зненацька.

Вона прокидалася рано-вранці, і то найгірший час — перша смертоносна мить, коли лежиш у ліжку й щось згадуєш, а тоді на тому ж подиху розумієш, що саме.

Вони дзвонили по п'ять-шість разів на день, потім трохи рідше, а вона думала про японку, якщо то взагалі японка, вродливу й суперечливу, що поливала свій сад, хоча небо віщувало дощ.

Вона сплавала жерстяним поромом на Літтл-Мун, де нічим зайнятися, хіба що походжати багнистою стежкою вздовж острова повз будинки, що їх шмагав вітер, і церкву без дзвіниці — сорокахвилинний марш до закинутого центру ремесел (може, ліжникарства й різьбярства, безперечно, гончарства), а потім притьмом назад. Пором ходив за розкладом, і це — достатня підстава час від часу здійснювати таку вилазку.

План полягав у тому, щоби планувати час, доки вона не зможе знову жити.

За кілька днів після повернення вона почала робити дихальні вправи. Час повертатися до роботи над тілом, режиму котячих потягувань і методичних скручувань. Роботу починала з хребта й рушала далі, пересуваючись підлогою на чотирьох і дослухаючись до того, як аорта стискається з кожним поштовхом крові. Треба стати на голову, розім'яти шию. Вона висолоплювала язик і хекала з рівними часовими інтервалами в ритмі внутрішнього годинника: той ішов із точністю, яку вона відчувала розділеними дисками кістками, що постукували в неї у спині.

Але всередині в неї був втрачений світ.

Уночі небо в зоряному диму й гамма-катаклізмах простягалося дуже близько, але вона вже не сприймала його так, як раніше, — як продовження душі, сутності, що існувала поза мовою в найдавнішій частині її єства, з тупим нутряним подивуванням.

Вона покинула слухати прогноз погоди. Тепер приймала все, що приносить природа: студений дощ, вітряні дні, великі горбаті брили на похилих луках, як родові герби, що бринять штормовим світлом, історією й часом. Вона рубала дрова. Годинами просиджувала перед комп'ютером, дивилася стрим з дороги на дві смуги в якомусь фінському місті. У Котці, що у Фінляндії, була глупа ніч, а вона дивилася в екран. Її це цікавило, бо відбувалося просто зараз, доки вона сиділа перед комп'ютером, і то відбувалося 24 години на добу: безликі автівки в'їжджали в Котку й виїздили, а в мертві періоди дорога була порожньою. Мертві періоди — це найкраще.

Вона сиділа й дивилася в монітор. Відео її захоплювало й було настільки реальним, що залишалося цікавим, попри ту обставину, що не відбувалося нічого. Від цієї обставини ставало ще цікавіше. У Котці була третя ранку, а вона чекала, коли під'їде машина — не те щоби її цікавило, хто в ній. Справа просто у фактичності Котки. У відчутті організованості, у тому, що місце невблаганно обрамлено: воно існує, а ти дивишся, і в куточку екрана зазначено місцевий час. Котка лежала в іншому світі, але вона могла за нею спостерігати в її реальності, в її годинах, хвилинах і секундах.

Вона подумала, що хтось навіть може на це мастурбувати: на появу машини на дорозі до Котки посеред ночі. Від цієї думки ледь не розсміялася. Вона рубала дрова. Вона щодня приділяла час тому, щоби дивитися стрим з Котки. Значення стриму вона не розуміла, але сприймала його як акт плинної поезії. Найцікавішим стрим ставав у мертві години. Перегляд очищав її розум і давав відчути глибоку мовчанку інших місць, таїну погляду на той край світу, де немає нічого, крім дороги, яка тягнеться до тебе