Читати книгу - "Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Марта пішла до дверей, відчинила їх та покликала несподіваного відвідувача.
- Проходьте, будь ласка, - запросила гостя і, коли він минав її на порозі, додала. - Чи можу запропонувати вам чай чи каву?
Валерій Іванович на мить зупинився поряд і чемно відмовився.
- Ні, дякую. Я ненадовго.
Марта доброзичливо всміхнулася та поспішила покинути кабінет, акуратно зачинивши за собою двері. Ян підвівся і простягнув руку, щоб привітати гостя.
- Добрий ранок, Валерій Іванович. Ви мене, зізнаюсь, здивували своїм візитом. Прошу, сідайте, - він вказав на крісло навпроти свого стола.
- Дякую, - всміхнувся чоловік. - Розумію, візит справді цікавий і несподіваний. Та я не займу багато вашого часу. Ви зайнята людина, та й я не звик теревені розводити і байдики бити, але з цією справою не міг до вас не прийти.
- Чим далі тим цікавіше, - хмикнув Ян, відкидаючись на спинку крісла. - Тож уважно слухаю.
- Так от. Років п'ять тому, коли ви ще жили в нашому будинку і якраз перед вашим переїздом, в домі почастішали випадки крадіжок, а злодія не вдавалося виловити. Зрештою, ми вирішили замінити камери спостереження на звукові, зокрема і в ліфті. Дорого, але скарги жильців тиснули.
- Це все добре, але який має стосунок до моєї скромної персони? - не міг второпати Ян.
- Думаю, пряме, - ухилився від чіткої відповіді Валерій Іванович. - Тож продовжу. Недавно в нас виникла необхідність уже з інших причин знову передивитися записи за той період і я натрапив на один дуже... цікавий момент. Думаю, вам теж варто його переглянути.
- То може просто в двох словах розкажіть та й на тому проблему буде вирішено? - розвів долоні в сторони Ян, щиро не розуміючи такої втаємниченості, швидше всього з якоїсь дріб'язкової причини, на кшталт пліток сусідів про нього.
- Краще просто перегляньте, - Валерій Іванович припіднявся і простягнув Янові флешку. - Припускаю, вас це може сильно зацікавити.
Ян потягнувся і взяв з рук колишнього охоронця запропоновану річ.
- Ну що ж, - не знав, що відповісти на дивну поведінку Валерія Івановича Ян. - Дякую за турботу і потрачений на це, - підняв вище флешку, - час.
Гість підвівся, очевидно вирішивши, що справа залагоджена і його обов'язок виконаний.
- Люблю, знаєте, коли крапки над "і" розставлені, - всміхнувся він і знову простягнув руку для прощального рукостискання. - Коли є можливість виправити потенційну несправедливість, треба нею скористатись.
Ян і собі підвівся для прощання з гостем:
- Ви абсолютно праві, - просто погодився з останньою реплікою того.
- Гарного дня вам, Ян Володимирович.
- Чого і вам бажаю, - відповів той і веселіше додав. - Цікавішим мій день ви вже зробили своїм несподіваним візитом.
- Радий чути. До побачення і не проводжайте, - Валерій Іванович вернув посмішку і пішов до виходу.
- До побачення, - наздогнали його дорогою Янові слова.
Варто було гостеві зачинити за собою двері, як пролунав телефонний дзвінок - робочий день входив у свій звичайний напружений режим. Розмова затягнулась, тож коли в двері постукала і зайшла Олена, менеджер з персоналу, Ян навіть здивувався, що час так швидко промайнув.
- Добрий ранок, Володимирович, - привіталася вона, стишивши при кінці голос, коли помітила, що він іще розмовляє по телефону, але жестом кивнув заходити.
Рудоволоса жінка в масивних круглих окулярах, не багато старша за нього віком, з доброзичливим, м'яким виразом обличчя, що приховували гострий розум, пройшла кабінетом і зупинилася перед його столом та сперлася обома руками на спинку крісла, чекаючи завершення розмови. Янові подобалася їхня менеджер з персоналу: прониклива, кмітлива і, що вже вміє, то це розбиратися в людях. На цій посаді вона, як риба у воді.
- Підозрюю, ти привела нових рабів на галеру? - спитав її по закінченні телефонної розмови з цілком серйозним, але байдужим виразом обличчя.
- Придерж свої дотепні вислови для профспілок, - скривилася у в'їдливій посмішці менеджерка.
- Клич і покінчимо з цим. Припускаю, претенденти підходять на посаду, якщо вже пережили твій жорсткий контроль.
- Так. Інакше я б не допустила зустрічі з тобою. Тут потрібні залізні нерви.
- Ти, як завжди, маєш рацію, - Ян пропустив мимо вух її сарказм, зацікавившись новиною, що стрілась в інтернеті і стосувалася безпосередньо роботи.
- В мене для тебе дві кандидатки, але наполегливо раджу взяти першу, - менеджерка виразно глянула на нього.
- Очевидно, так і зробимо, - знов розсіяно відповів Ян, уважно вдивляючись в монітор та задумливо-хмуро проводячи вказівним пальцем по нижній губі.
На очі трапилась принесена нещодавно флешка, але зараз було зовсім не до того. Ян схопив її і кинув у шухляду стола - при нагоді подивиться.
Жінка, щоб не затримувати довше потрібного свого керівника, пішла до дверей і покликала першу з обраних раніше кандидаток.
Дана підвелася з крісла, на якому, здавалося, наче хто канцелярські кнопки порозкидав, і пішла до вхідних дверей кабінету.
Чому вона так жахливо нервує і тремтить? Чому так неприродньо і ненормально страшно? Чого долоні такі мокрі, а серце зараз розтрощить грудну клітку? Що за містика з нею діється?...
Коли Дана минула в дверях менеджерку і пройшла вглиб великого кабінету кілька кроків - враз застигла. Вона збагнула і знайшла відповіді на задані собі раніше питання. Перед нею, за столом, уважно вдивляючись в монітор, сидів Ян.
Серце на мить спинилось і знову розійшлось в шаленому ритмі.
- Сідайте, - запропонувала менеджерка, проходячи повз скам'янілу в німому ступорі Дану, та зупинилася неподалік Яна.
Дана болісно заплющила очі і інтуїтивно зробила крок назад. Втекти зараз видавалось найкращим рішенням. Просто зникнути, поки він не побачив її. Справа з роботою тут вже вирішена.
Не змогла. Не встигла.
- Так, гаразд, - він відірвався від ноута. - В мене до вас тільки кілька...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Довга дорога до тебе (ч.3), Хелена Власенко», після закриття браузера.