Читати книгу - "Переваги поразок, Шарль Пепен"

Дослід, який спростовує теорію, дає нагоду заглиблюватись у знання впевненіше, ніж успішно проведений експеримент. «Кожна поразка вчить нас чогось більшого, ніж перемога», — сказано в японському прислів’ї. Цим і пояснюється завзятість учених. Навіть помиляючись у доказах своїх гіпотез, вони не гають часу — вони просуваються уперед. Вони не бояться помилок, тому що ті їм показують природу речей.

Переваги помилок підтверджуються в усіх дослідницьких лабораторіях, у медицині, у нейробіології й біології, у фізиці та астрофізиці… Тільки-но розпочинається експеримент, помилки аналізують і сприймають як норму або як еліксир, за допомогою якого з’ясовують достовірність результатів. Ось такий контраст, як порівняти із системою навчання у Франції. Очевидно, декотрі вчителі впевнені, що ми навчаємося через помилки, але, здається, національна система освіти їх ігнорує. Як після такої переконливої тези Башляра можна збагнути недовіру, що з нею стикаються учні, котрим не вдається зрозуміти, чи застосувати навчальні методики? Учнів, що не годні впоратися із завданнями, часто висміюють. Їхні кепські результати інтерпретують як лінощі, брак сили волі, ба гірше — ознаку слабких розумових здібностей. Проте насправді це може бути лиш етапом у вивченні. Усе ще дивно, що помилка для французьких учнів початкової школи є приниженням, тоді як для світових дослідників це цілком нормальний і обов’язковий етап роботи.

З безлічі проведених навчальних досліджень Міжнародної програми з оцінювання освітніх досягнень учнів (проведені за підтримки ОЕСР6) виявилося, що страх схибити є дуже поширеним серед юних французів. Тестування свідчить, що навіть якщо їхні знання є кращими, ніж у середньостатистичного учня, вони воліють не відповідати на запитання, аби не помилитися. Це означає, що помилкам приділяють обмаль уваги у процесі навчання, їх навіть розцінюють як трагедію, як ганьбу.

Варто нагадати, скільки геніїв, учених, а також діячів мистецтва зазнавали невдач. Показати, скільки ті зрозуміли, проаналізувавши свої помилки, чого вони ніколи не осягнули б, якби не помилилися. Показати їхні чернетки, повні виправлень, перемальовані ескізи, гнівно покреслені партитури композиторів.

Якщо ми глянемо на рукописи Марселя Пруста, а саме на роман «У затінку дівчат-квіток», збережений у Національній бібліотеці Франції, то будемо вражені кількістю виправлень, змінених і переставлених фраз. Здається, єдиний спосіб знайти відповідні слова — це почати помилятися, шукаючи їх. Найкращі речення не були написані з першого разу. Треба помилятися знову і знову, дедалі більше, щоб нарешті написати ідеальні вислови. Мабуть, це й мав на увазі Семюел Беккет, коли писав: «Помиляйся, помиляйся краще». Таким є визначення професії митця; такий секрет осмисленого життя.

Тенісист Станіслас Вавринка, переможець «Ролан Ґаррос» 2015 року, Відкритого чемпіонату Австралії й Кубку Девіса 2014-го, здається, також це зрозумів: на лівому передпліччі він витатуював цитату Семюела Беккета з роману «Курс на найгірше»: Ever tried. Ever failed. No matter. Try again. Fail again. Fail better («Спробував. Провалився. Не важливо. Спробуй ще раз. Провались іще раз. Провалися краще»). На запитання про свій вибір татуювання тенісист відповідав, що немає кращого вислову про надію, ніж ця цитата Беккета.

Усі невдачі у творчій роботі як помилки вчених: вони можуть бути неприємними, але вони конче потрібні, як кроки до фінального результату. Без культури помилок ці виправлення гнітили б нас. Митці й науковці були б паралізовані відчуттям, як і ми інколи засмучуємося через помилки. Та все навпаки, навіть якщо їм випадає перейматися, вони повертаються до роботи відразу ж, захоплені кожним новим маленьким кроком, із широко розплющеними очима та радістю у серці. Насправді те, що перетворює «нормальну» помилку на болючу поразку, — це відчуття невдачі.

Кожен студент, який боїться йти в науку, має зрозуміти, що вчений — це насамперед той, хто вміє помилятися, що науковий прогрес — це, за поясненням Башляра, не що інше, як послідовність виправлень.

Кожен учень, що боїться почати писати твір на уроках французької мови, має глянути на виправлення в рукописі Пруста. Що ж до викладачів, замість лаяти дітей за погані твори з коментарями «заплутано» чи «непереконливо», чому б не спробувати змістовніші формулювання на кшталт: «Зробіть як Пруст: перепишіть свій текст».

«Людині властиво помилятися», — говорить прислів’я. Сенс, який ми в нього вкладаємо, ось який: помилки — це не страшно, їх можна пробачити. Проте воно містить у собі дещо інше значення, глибше, таке, що пояснює посил Башляра: тільки люди вчаться, помиляючись. Ані звірі, ні роботи, ні боги, якщо вони існують, не вчаться в такий спосіб.

Походження прислів’я невідоме: його знаходять як у працях стоїків, як-от Сенека чи Цицерон, так і в роботах християнських теологів, як-от Блаженний Августин. І ми часто не вимовляємо його повністю: «Людині властиво помилятись, але нікому, крім дурнів, не властиво свою помилку повторювати».

Якщо насправді людина може навчитися, тільки помиляючись, то повторювати помилку означає зациклитись на своєму незнанні, приректи себе ніколи нічого не втямити.

Директор однієї компанії колись мені сказав: «Коли котрийсь із моїх колег припускається помилки, я кажу браво, але якщо він припускається такої самої помилки вдруге, я кажу, що він дурень». Спочатку мені не сподобалася ця фраза. Я вважав її зарозумілою, навіть презирливою. Однак тоді я не знав про досвід великих митців і вчених. Сьогодні ця фраза здається мені дуже мудрою.

5 Галузь філософії, пов’язана з теорією пізнання.

6 Організація економічного співробітництва