Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Скривившись в усмішці, кухар пожбурив до каміна ще один краєчок нігтя. Ніготь застряг у тиньку на стелі.

—Ти ж знаєш, Бартімеусе, що в добірному товаристві таких слів не кажуть. Просто ми з Джабором граємо з далеким прицілом.

—Авжеж, авжеж.

— До речі, про різницю в силах... Я помітив, що ти волієш не звертатися до мене на сьомому рівні. Це якось нечемно. Хіба ти боїшся мого справжнього вигляду?

— Ні, Фекварле. Просто мене від нього нудить[13].

— Дякую. До речі, Бартімеусе, я в захваті від твого вигляду. Дуже мило. Я бачу, тебе обтяжує один амулет... Може, зробиш ласку зняти його й покласти на отой стіл? Тоді, якщо ти скажеш мені, на якого чарівника працюєш, я постараюся зробити так, щоб наша зустріч не завершилась фатальним для тебе чином.

— Красно дякую. Але ж ти знаєш, що я не можу цього зробити[14].

Кухар устромив свій сікач у стіл.

— Поговорімо щиро. Ти можеш. І зробиш. Я проти тебе нічого не маю. Можливо, ми колись знову працюватимемо разом. Та нині я зв’язаний — так само, як і ти. І теж мушу

виконувати свій обов’язок. Отож усе, як завжди, зводиться до сили. Можливо, я помиляюсь, але мені здається, що сьогодні ти не в найкращій формі — інакше ти вийшов би парадними дверима, прибивши дорогою триногів. А так вони ганяли тебе туди—сюди, аж поки загнали до мене.

— Я просто хотів порозважатися.

— Гм-м... Бартімеусе, може, годі вже посуватися до вікна? Таку витівку помітить навіть людина.[15] До того ж, надворі на тебе все одно чекають триноги. Віддай Амулет — інакше переконаєшся, що твій кволий Щит нікуди не годиться.

Сказавши це, він підхопився й простяг руку. Запанувала мовчанка. З-за моєї Печатки досі було чути Вибухи. Еге ж, уяви Джаборові бракує, зате впертості в нього — надміру. Нічого, ці двері й самі ще досить міцні. В садку ширяли троє вартових, зирячи на мене всіма своїми очима. Я озирнувся, шукаючи виходу.

— Амулет, Бартімеусе.

Я поволі, по-театральному підняв руку і взявся за Амулет. А потім відскочив ліворуч. І тієї самої миті зняв Печатку з дверей. Фекварл, вилаявшись, спробував зробити якесь закляття, та завершити його не встиг: його накрив потужний Вибух, що проломився крізь стіну на тому самому місці, де раніше була Печатка. Фекварла відкинуло назад, у камін, і засипало уламками стіни.

Я тим часом пробився до теплиці — саме тоді, коли до кухні ступив Джабор. Поки Фекварл вибирався з-під уламків, я вискочив у садок. Вартові, вибалушивши очі, кинулись на мене. На кінцях їхніх ніг з’явилися пазурі, схожі на коси. Я зробив Ілюмінацію — найяскравішу, яку тільки міг. Садок залило сліпучим світлом, ніби тут вибухнуло сонце. Вартовим обпалило очі — вони аж зацвірінчали з болю. Перескочивши через них, я помчав садком, ухиляючись від магічних блискавок, що били з будинку. Кілька дерев ці блискавки таки спопелили.

Я забіг у дальший кінець садка — між купою компосту й косаркою — й там перескочив через мур. Потім продерся крізь синю магічну сітку — в ній залишилася дірка у вигляді хлоп’ячого силуету. Тут—таки звідусіль долинув дзенькіт сигналізації.

Я важко впав на бруківку; Амулет хилитався в мене на грудях. З-за муру було чути тупіт копит: хтось явно мчав чвалом. Пора, здається, змінити зовнішній вигляд.

Соколи-сапсани — найпрудкіші птахи в світі. Переслідуючи здобич, вони здатні розганятися до двохсот кілометрів на годину. Та навряд чи хтось із них набирав такої швидкості в горизонтальному польоті над дахами Північного Лондона. Багато хто сказав би, що таке взагалі неможливо — надто коли на шиї в птаха висить важкий Амулет.

Досить лише зазначити, що коли Фекварл із Джабором нарешті вибралися до гемпстедського завулку й створили там невидиму перешкоду — яку, щоправда, відразу пробило автомобілем, — мене ніде не було видно.

Я давно вже встиг утекти.

5

— Насамперед, — казав наставник, — нам треба вбити в твою нещасну черепушку один факт. Але так, щоб ти ніколи вже не забув його. Знаєш, що це за факт?

— Ні, сер, — відповів хлопчик.

— Ні?! — кошлаті брови наїжачились в удаваному подиві. Хлопчик, немов під гіпнозом, стежив, як вони зникли під густими білими пасмами волосся. Соромливо сховавшись там на одну мить, брови суворо й рішуче опустилися назад. — Ні? Тоді я... — Чарівник посунувся вперед. —Тоді я розкажу тобі.

Він поволі склав пальці «дашком» — так, що його вістря вказувало на хлопчика.

— Запам’ятай ось що, — тихо промовив наставник. —Демони дуже підступні. Вони неодмінно нашкодять тобі, якщо зможуть. Розумієш?

Хлопчик і далі стежив за його бровами. Він не міг відвести від них очей. Зараз брови хутко опустилися вниз і зійшлися на переніссі, мов дві стріли. Ворушилися вони напрочуд жваво — піднімалися, опускалися, нахилялися, згиналися, то разом, а то поодинці. Ця дивовижна подобизна самостійного життя чарувала хлопчину. До того ж він зрозумів, що стежити за бровами набагато краще, ніж дивитися наставникові в очі.

Чарівник погрозливо кахикнув:

— Розумієш?

— О... так, сер.

— Гаразд. Ти кажеш «так», і я певен, що саме це ти й маєш на увазі. Проте... — одна брова замислено піднялася. — Я все-таки не певен, чи справді ти зрозумів це.

— О, так, сер... зрозумів, сер. Демони дуже підступні й неодмінно зашкодять тобі, якщо зможуть, сер, — хлопчик схвильовано засовався на подушці. Йому кортіло довести наставникові, що він справді уважно його слухає. Надворі літнє сонце вигравало на траві й бруківці: п’ять хвилин тому під вікнами проїхав візок морозивника. Однак до кімнати чарівника проникали лише поодинокі промінці, що сочилися крізь щілини довкола важких червоних штор; усередині панувала задуха. Хлопчикові хотілося, щоб урок мерщій закінчився, і його відпустили.

— Я слухав якнайуважніше, сер, — сказав він.