Читати книгу - "Танок Полудниці, Юлія Рудишина"

Злились для Василя в єдине коло холодні осінні години та спекотні дні, місячні ночі та вечори, духмяні від ароматів чар-зілля, що росло біля поля, на якому колосилась золотава пшениця. Серед неї блакитними зірками палали волошки, краплями живої людської крові здавались маки… а синьоокі дівчатка в білих сорочках, розхристані та нечесані, кружляли цілими днями проміж жита, ховались там, граючи у хованки, лоскотали з реготом Василя, коли вдавалось їм знайти його. Грайливі, пустотливі. Як сама річка, що була їх домівкою…

Вони кликали його до своєї річки, в якій жили під наглядом Водяника – старого суворого діда з зеленими пасмами волосся. Одягнутий в сітку та ряску, товстий та страшний, гримав він на доньок за те, що тікають до села, не пускав їх до людей. Але русалок тягнуло, манило, щось кликало за поля, до скель, під якими серед верб та вишеньок сховалось поселення. І так само відчував себе і Василь, було, що крадькома бігав він туди разом з водяницями, дивися на те, як живуть собі люди.

Василь інколи виходив до села і сам, ставав на стежку, що плелась стрічкою між зелених трав, дивився на людей, які пасли худобу або робили щось біля своїх білених хатинок. Дивися на молодь, що гуляла з піснями та танцями у свята, на одну дівчину… Чорнява та бліда, була вона немов порцелянова лялечка, вся тонка, але у роботі чи танцю – як та дзиґа. Крутилась, співала кришталевим голосом.

Але в очах її чорних була пітьма.

І такої пітьми Василь ще не бачив.

Здавалось, що німа безодня, в якій живуть почвари, плескається в очах тої загадкової панночки, така туга звідти дивиться на світ, що ніхто і ніщо не може розважити її. Люди обходили її осторонь, Василь колись чув, що тітоньки, які прийшли до колодязю, казали про дівчину – немов згубила вона одного красного парубка, через неї згинув він. А більш за все ненавиділа нещасну стара Мотря, що жила край села з доньками. Казали, це її сина звела зі світу проклята панночка.

Василь дивувавсь дуже – чого це його ніхто не бачить. Кидавсь до людей, кричав – але немов примара був він для всіх. Ніхто не чув та не бачив. Тільки панночка іноді зупинялась і дивилась в його бік, немов відчувала щось… І тоді сльози з’являлись на її прекрасних карих очах.

Хоча… може, й справді він був примарою? Бо нічого не знав про себе, крім того, що живе у печері за полями та бродить проміж жита за сонячною панною. Розважає її піснями та грою на сопілці. Танцювати вона дуже любить – а він їй грає.

Ось і вона. Стоїть на стежині, насупившись. Волосся світле по плечам хвилями лягло, очі горять від люті, а красиве лице з пухкими червоними губами спотворене гримасою злості. Любить панна вишиті сорочки та серпи красиві, віночки плести любить… але не любить, коли Василь ходить у цю сторону.

І він це знає. І попереджала вона його. Але все одно щось манить його, манить… А миті та години, дні та ночі колесом року котяться по полям та гаям, і ось вже літечко давно промайнуло, осінь облетіла листям та відспівала вітрами, холодні обійми зими попереду. Все частіше русалки ховаються на глибину, все рідше прилітає до них грайливий Перелесник, все частіше зітхає Той, Хто в Землі Сидить… Скоро й сонячна панна буде спати довгим зимовим сном.

І Василь певно не зможе більше ходити далі її поля… Але дивно так все – люди всі жито зжали, а її чарівні поля стоять неторкнуті. Так і колосяться там жнива, так і цвітуть волошки файно.

- Я забороняла тобі ходити до людей, - мовила панна холодно. – Чом ти сюди прийшов?

Промовчав Василь. Покірно пішов за нею до своєї печери, тільки подумав вперто, що коли засне вона, все одно прийде до села, щоб ще раз порцелянову панночку стріти.

Не міг він чомусь без неї. Кровило серце. Але – чому? Того Василь пригадати не міг.

І як настала зима, як облетіло останнє листя, а річку з русалками заковало кригою, сховавши пустунок в їх глибині, іншому світі, дочекавсь Василь, що і сонячна панна його засне кріпким сном. Була вона така файна на своєму ліжку з колосся та волошок, вкрита туманами та місячним сяйвом, що спочатку парубок забув, навіщо так довго чекав… Він сидів біля панни, дивився на її гострі хижі риси, які здавались йому наймилішими, але якоїсь миті немов щось вдарило його.

Помітив, які чорні тіні в панни його під очами. Губи потріскані в крові. Шкіра – як земля, вкрита тріщинками. Волосся сухе, немов солома, і біле, безкольорове… А очі – скляні. В них – бурштинових влітку і золотавих восени – наразі ховалось зоряне сяйво. І марився блиск серпа – того самого, яким русалка зрізала людські життя, якщо настигала когось опівдні… І згадав Василь, навіщо хотів втекти зимою. Щоб побачити ту панночку з села. Красиву як лялечка.

Сподіваючись, що встигне швидко повернутись і не заблукає дорогою між потойбіччям та світом людей, Василь кинувся до чарівного поля, яким завжди ходила до Межі сонячна панна.

На полі був сніг. Білий, пухнастий, холодний. Парубок з подивом роздивлявся його, торкався, пробував на смак. Немов ніколи такого дива не бачив – але пам’ятав, що воно існує. Взагалі дуже дивно складалося все в його голові після останніх обжинок, на які ходив він зі своєю панною. Вона тоді танцювала серед свого поля в віночку чарівному, водила колом інших русалок, брала людські треби, що принесла… та сама панночка.

Василь аж закляк, коли зрозумів, що бачив її на полі в той день. І тут його голову прострелив дикий біль – немов хто сокирою рубанув. І він зрозумів – що не перший раз чує такий біль – той завжди приходить після того, як Василь думає про порцелянову панночку з села. Панночку з сумними очима.