Читати книгу - "Порожні портрети, Лойко Самум"

З часом на стінах з’являлися нові портрети. Жінка з морем замість обличчя, чоловік з “павичевим оком”, з колючою трояндою, або ніжною фіалкою. Птахи, фрукти й квіти — це все замінювало людське обличчя та мало особливий сенс. Так й минали дні за днями, роки за роками. Змінювалися люди, змінювалося сонце на місяць, зима на весну. Незмінними залишалися лиш їх зустрічі. Художник багато дізнався про Життя, про  її вподобання, захоплення та любов до чогось, але в той час знав дуже мало.

Дівчина приходила майже кожного дня. У вільний час вони разом гуляли містом, або вдома пили чай та говорили. Того зимного вечора теж говорили про все. Посміявшись посиділи хвильку мовчки, студячи гарячий чай. І кожен думав про щось своє. 

У цій тиші в художника виникло питання:

— І скільки ми це робитимемо? Ще місяць? Рік? Поки вільні стіни не закінчаться? Чи поки я не помру від старості?

— Гадаю, що… поки ти не побачиш кожну людину.

Художник посміхнувся та відповів:

— Отже, вічно…

Кінець