Читати книгу - "Поклик серця, Альбіна Вишневська"

- Вже не хочеш так швидко повернутися додому? - на третій день його безрезультатних пошуків Ярина порушила ранкову тишу, стоячи на ганку та вибиваючи ковдру.

А він мовчав, бо розумів, що будь-які пояснення будуть мати смішний вигляд. 

- Хто сказав, що вона тут ще раз з'явиться? Можливо ти її своєю сміливістю налякав.

А ось у такому напрямку він навіть не розмірковував. Налякав? Володимир зціпив зуби та пішов геть. Бовдур. А це все пояснювало.

Тоді треба обов'язково її знайти та попросити вибачення, а ще дізнатися, де живе. 

- У тебе є наречена, ти про неї не забув?

- Ви про що? - не одразу зрозумів сенс запитання, але згодом...

- Я просто хочу довести собі, що не збожеволів, що вона реальна.

- Так сподобалась? Будеш шукати? Нащо, можливо у дівчини власне життя, а та зустріч...була випадковою.

І цього він не врахував, але ж всередині щось тріпотіло.

- Я не хочу говорити про це, перепрошую.

- Твій напій на столі, не забувай про себе. Відновлюйся.

Він не забував, ні. Навпаки, перебуваючи в цих стінах, серед природи, відчував неймовірний енергетичний сплеск. Його тіло відновлювалось, а поранення швидко загоювалося. Чи хотів він повернутися у місто? Ствердної відповіді вже не було. Зате була чудова можливість ретельно проаналізувати те, що з ним сталося. Хто міг бажати його смерті? Кому заважав та не давав легко жити? Є сенс у тому, щоб провести таємне розслідування та подивитися на тих, хто його оточує. Так, якщо йому випав шанс врятуватися, то варто діяти мудро.

- Чудова думка, Володимире.

- Пані Ярино, проживаючи з вами поруч, більше схиляюся до того, що ви некоректно втручаєтеся у мої думки.

Її сміх незвичний, якийсь несхожий на попередні. І  на мить здалось, що це за вікном лунає сміх тієї незнайомки. 

- Не йди, там її немає. Залиш цю дурню, вона не для тебе.

Чоловік зупинився на порозі хати та обернувся.

- То ви її знаєте? І вам не соромно було тоді, на березі, робити з мене дурня?

Чоловік напружився, бо бачив по очах старої лише іронічну усмішку.

- Ні, бо ви не мали зустрітися тоді. Так вийшло. 

- То це ви своїми ворожіннями не даєте мені її побачити. Думаєте, я не розумію, що коїться вранці кожного наступного дня?!

Влучив. Так, бачив, що влучив у ціль. Ярина більше не посміхалася. Вона повільно встала зі свого улюбленого лозового крісла та схилила голову набік.

- Вона ніколи не буде такою, як всі інші. Запам'ятай.

- Це ваша онука?

Ярина посміхнулась та повільно пішла геть. Так, він тільки зараз зрозумів, що вони дуже схожі. І якщо цій жінці скинути шістдесят років, то...