Читати книгу - "Шоколад"

– Доведеться втриматися, – каже Кароліна, повна блондинка в пальто з хутряним коміром. – Зараз же Великий піст.

– Я нікому не скажу, – обіцяю я. Потім, кинувши погляд на жінку в картатому плащі, яка все ще стояла біля вітрини, цікавлюся: – А ваша приятелька чому не заходить?

– Вона зовсім не з нами, – відповідає Жолін Дру, жінка із загостреними рисами обличчя; вона викладає в місцевій школі. – Це Жозефіна Мускат, – додає вона, мигцем глянувши на квадратне обличчя за склом вітрини. У її голосі звучить презирлива жалість. – Та навряд чи вона увійде.

Жозефіна, начебто почувши її слова, трохи почервоніла й нагнула голову, вдавлюючись підборіддям у свій плащ. Одну руку вона якось дивно притискала до грудей, начебто оборонялася. Я побачила, як її губи з опущеними куточками злегка заворушилися, нашіптуючи чи то молитву, чи то прокльон.

Я стала обслуговувати жінок – біла коробочка, золота стрічечка, два паперові ріжки, трояндочка, рожевий бантик у формі серця. Ті голосно ахали й сміялися. Жозефіна Мускат біля вітрини на вулиці щось бурмотіла, розгойдуючись і б’ючи по животу незграбними кулаками. Потім, коли я зайнялася останньою клієнткою, вона раптом підняла голову, немов кидаючи виклик, й увійшла. Це останнє замовлення я складала довше за перші. Довелося комплектувати великий набір у незвичайний пакунок. Мадам бажала тільки це, та ще те, те, те й те, так у круглій коробочці, так зі стрічечками й квіточками, і з золотими серденьками, і з візитною карткою, але неодмінно без напису. При цьому інші дами пустотливо закотили очі, видаючи захоплені вигуки – хи-хи-хи! – так що я ледь не пропустила найцікавіше. Великі руки Жозефіни напрочуд моторні, огрубілі, червоні руки, загартовані роботою, о, ви спритні. Одна, як і раніше, притиснута до живота, друга блискавично злітає збоку, немов зброя в руці досвідченого стрільця, і маленький срібний пакетик із трояндочкою – вартістю 10 франків – переміщається з полиці до кишені її плаща.

Чудова робота.

Я вдаю, що не помітила крадіжку, поки дами не залишають крамницю. Жозефіна, залишившись сама перед прилавком, з удаваним інтересом розглядає виставлений товар. Обережно покрутила в нервових пальцях одну коробочку, іншу. Я заплющила очі, прислуховуючись до її думок. Плутані, тривожні. У моїй уяві миготить вервечка образів, які швидко змінюють один одного: дим, жменя блискучих дрібничок, закривавлений палець. За всім цим криється трепетний страх.

– Мадам Мускат, допомогти вам щось вибрати? – голос у мене спокійний, люб’язний. – Або бажаєте просто ознайомитися з асортиментом?

Вона промурмотіла щось нерозбірливе й відвернулася від прилавка, збираючись піти.

– Гадаю, у мене є те, що вам сподобається… – Я дістала з-під прилавка срібний пакетик, – такий самий, як вона вкрала, тільки трохи більший, перетягнутий білою стрічкою з малесенькими білими квіточками. Вона поглянула на мене перелякано, куточки її великого, неусміхненого рота опустилися ще нижче. Я присунула до неї пакетик.

– Це коштом закладу, Жозефіно, – лагідно мовила я. – Бери, не бійся. Це твої улюблені.

Жозефіна Мускат повернулася й вибігла з крамниці.

5

15 лютого. Субота

Я знаю, mon père, що прийшов не у свій звичайний день. Але мені треба виговоритися. Учора відкрилася пекарня. Але виявилося, що це не пекарня. Коли я прокинувся вчора о шостій ранку, захисної плівки на фасаді вже не було, навіс і віконниці висіли на своїх місцях, над вітриною – піднятий козирок. Колись звичайний непоказний старий будинок, як і всі будинки навколо, тепер сяяв, немов цукерка у золотаво-червоно-помаранчевому фантику на сліпуче-білому столі. На вікнах горщики із червоною геранню. Поручні обплетені гірляндами з гофрованого паперу. Над входом дубова вивіска із чорним написом:

ШОКОЛАДНЯ «НЕБЕСНИЙ МИГДАЛЬ»

Маячня, та й годі. Подібний заклад, напевно, став би користуватися популярністю в Марселі або в Бордо, навіть в Ажені, який з кожним роком відвідує усе більше туристів. Але навіщо відкривати його в Ланскне-су-Тан? Та ще в перші дні Великого посту, традиційної пори помірності? Я розцінюю це як святотатство, можливо, навмисний виклик. Сьогодні вранці я роздивився вітрину. На білій мармуровій полиці викладені рядами незліченні коробочки, пакетики, срібні й золоті паперові ріжки, розетки, бубонці, квіточки, серця, довгі спіралі з різнобарвних стрічок. У скляних пляшечках і на тарелях – шоколад, смажений мигдаль у цукрі, «соски Венери», трюфелі, мендіани,[5] зацукровані фрукти, грона лісового горіха, шоколадні черепашки, зацукровані пелюстки троянд і фіалки… Опущені від сонця жалюзі на половину висоти вітрини, і вони мерехтять усіма відтінками темного, немов скарби в морській безодні, коштовності в печері Аладіна. А в самому центрі вона звела пишну споруду – пряниковий будиночок. Його здобні стіни облицьовані шаром шоколаду, їх обвивають незвичайні глазуровані й шоколадні лози, ліпнина відлита зі срібної й золотої глазурі, дах з вафельної черепиці засіяний зацукрованими плодами, у шоколадних деревах співають марципанові птахи… Там була і чаклунка – уся із чорного шоколаду від кінчика ковпака до краю довгої накидки – верхи на помелі, яким служить їй гігантський guimauve – довге криве стебло алтею, на кшталт тих, що звисали з лотків торговців запашними рослинами під час карнавалу… З вікна свого будинку я бачу її вітрину – та її очі, примружені лукаво, змовницьки. Через цю крамницю, що торгує спокусами, Кароліна Клермон порушила Великий піст. Вона сама зізналася мені вчора на сповіді. Слухаючи її заливчастий писклявий голосок, я не вірив, що вона готова щиро покаятися.

– Ах, mon père, мені так соромно! Але що я могла поробити? Ця чарівна жінка така люб’язна. Я хочу сказати, я навіть не розуміла, що до чого, спохопилася, коли вже було пізно. Але ж якщо хто й повинен відмовитися від шоколаду… Мої стегна за останні два роки розтовстіли до неподобства, хоч лягай і помирай…

– Дві молитви Богородиці. – Господи, що за жінка! Її повні обожнювання очі буквально пожирають мене через ґрати.

– Звичайно, mon père, – розчаровано тягне вона, нібито скривджена моїм різким тоном.

– І пам’ятайте, чому ми дотримуємося Великого посту. Не для того, щоб потішити власне марнославство або справити враження на друзів. І не заради підтримки фізичної форми, щоб похизуватися влітку в дорогому модному одязі, – я навмисно твердий, бо так вона хоче.

– Так, ви маєте рацію, я марнолюбна, – вона схлипує, куточком батистової хустки промокає сльозинку. – Марнолюбна, дурна жінка.

– Пам’ятайте Спасителя нашого. Його жертву. Його скромність.

У ніс мені б’є запах її парфумів, якийсь квітковий аромат, занадто насичений для такого малесенького темного закутка. Може, вона намагається ввести мене в