Читати книгу - "Смерть кентавра"

Коли прийшла пора лягати спати, гості розійшлися непевною ходою по палубі, що стрімко тікала їм з-під ніг. Навіть повітряна буря не стала на заваді більшості змучених пасажирів, які відразу ж заснули мертвим сном. Доббі лежав розкинувшись навзнак, пурпурний берет на подушці поряд з ним, він широко відкрив великий, усміхнений, мавпячий, рот і хропів на всю кімнату. Койка Джернісав’єн виявилася завеликою для неї, тож вона спала скрутившись у відкритій шухляді, яка легенько висувалася, а потім закривалася назад під рівномірне погойдування корабля. Тільки Рауль не міг спати і переконавшись, що в друзів все гаразд, піднявся на палубу. Він стояв там, тулячись від холодного вітру, і спостерігав, як перше, зодіакальне світло світанку торкається буремних хмар.

Рауля не покидали похмурі думки. Він знав, що якщо їх не перехоплять летючі машини чаклунів, їхня подорож до Південної затоки триватиме ще тільки кілька днів. Звідти ще чотири чи п’ятиденний марш сушею до ймовірного розташування Перекидача. Вони вже і так знаходилися занадто близько від Цитаделі Чаклунів. Шанс, що троє друзів доживуть до кінця тижня, був мізерним. Рауль постукував по кинджалі на поясі і дивився, як починається новий день.

Містер Кеннан стояв на асфальтованому майданчику, навколо нього бігали і гралися четвертокласники, і насолоджувався приємним весняним днем. В цей теплий день він не потребував своєї військової куртки, яку так часто обговорювали діти, та все одно накинув її зверху, разом з спортивною кепкою. Час від часу він посміхався без причини і потирав бороду. Це таки був прекрасний день!

Навколо настрій дітей вказував на наближення літа. Маленький майданчик, який протягом довгих, зимових місяців, нагадував похмурий двір для прогулянок в’язнів, перетворився зараз на найприємніше місце на землі. Покинуті куртки та светри валялися на траві, а діти висіли на турніках, бігали до прилеглої алейки і назад, чи грали в кікбол біля цегляної стіни шкільного будинку. Дональд і Орвіль були поглинуті маленькою гілочкою, що плавала в брудній калюжі, навіть Террі пройнявся святковою атмосферою і ганяв наввипередки з Біллом і Бредом. Кеннан випадково почув, як хлопчина говорив Бреду, “Ти будеш Доббі, я – Раулем і ми битимемося з щуропавуками.” Білл почав протестувати, коли троє друзів побігли в кінець майданчика і Кеннан знав, що той відмовляється бути неокішкою, навіть на десять хвилин, які залишилися до кінця перерви.

Кеннан глибоко вдихнув і знову посміхнувся. Здавалося, що після місяців холодної самотності, життя завирувало знову. Хто б міг подумати, що в Міссурі (вони належали до Конфедератів? … чи хотіли…) можуть бути такі холодні, сірі, нескінченні зими? П’ять днів падав такий сніг, що заняття довелося скасувати. Після двох таких днів наступили вихідні і Кеннан з жахом усвідомив, що чотири дні ні з ким не розмовляв. Чи прийшли б вони шукати, якби він помер? Чи знайшли б вони його в мебльованій кімнаті, опертого на саморобний стіл, оточеного рукописами і поличками з мовчазними книжками?

Зараз Кеннан посміхнувся на саму думку про це, але протягом темних, зимових днів ця похмура фантазія не покидала його. М’яч пролетів повз приймаючого гравця і покотився до Кеннана, який стояв серед незмінної юрби закоханих дівчат. Він картинно підхопив м’яч і жбурнув його нетерплячому кетчеру. Кидок не вдався і м’яч відбився від підвального вікна в класі малювання.

Кеннан відвернувся і поглянув на дерево в сусідньому дворі, вкрите яблуневим цвітом. Молода трава росла поміж доріжками алейки. Він відчував запах річки, що текла за кілька кварталів звідси. Залишилося тринадцять днів! Він очікував кінця навчального року з тривожним смутком змішаним з безмежним піднесенням. Він не міг дочекатися, щоб забратися звідси – загрузити кілька коробок зі своїм нехитрим скарбом і книжками в нещодавно відроджену машину і виставивши руку під теплі, літні промені сонця, вирушити по сімдесятій трасі на схід. Кеннан уявляв собі свою неквапливу втечу з Середнього Заходу – як він перетинає здавалося б безкінечний бар’єр з кукурудзяних ланів, як наростає рух по Пенсильванській магістралі, як скорочується відстань між містами, знайомий з’їзд на Массачусетс, запах моря… Однак, це був його перший клас. Він ніколи не забуде цих дітей, а діти ніколи не забудуть його. Він уявляв собі, як вони розповідатимуть своїм дітям і онукам довгу, епічну історію, яку він вигадав для них. Протягом останніх тижнів в нього час від часу виникала думка залишитися ще на рік в Міссурі.

З невеличкої юрби дівчат, що слідували за своїм вчителем по п’ятах, виступила Сара. Вона взяла містера Кеннана під руку і кокетливо поглянула на нього. Кеннан посміхнувся, погладив її мимохідь по голові і відійшов від дітей на кілька кроків. Він засунув руку в кишеню куртки, вийняв зім’ятого листа і вдесяте перечитав уривки з нього. Тоді заховав його і задумливо втупився на північ, в напрямку невидимої річки. Раптово серед гравців у кікбол зчинився галас і повернув його до реальності. Кеннан роздратовано поглянув на годинник, підняв пластиковий свисток до рота і подав сигнал про закінчення перерви. Діти схопили безладно розкидані куртки і побігли шикуватися.

Біля Південної затоки було набагато тепліше. Рауль, Доббі та Джернісав’єн рухалися вздовж узбережжя до легендарного Перекидача. Згідно з древньою картою, знайденою Доббі в Людських руїнах вже так багато місяців тому, кінець їхньої подорожі знаходився тільки в кількох днях ходьби на захід. Джернісав’єн носила на шиї ключ, знайдений в архівах Карвнала і оплачений смертю їхнього старого друга Фенна. Якщо Старі Книги не помилялися, цей ключ активує вже давно бездіяльний Перекидач і Гарден возз’єднається з Всемережжям. І тоді з тиранією жорстоких чаклунів буде покінчено.

Саме в тіні цих чаклунів наша трійця друзів подорожувала на захід. На півночі лежали гострі Зубасті гори і десь в їхній тіні знаходилася страхітлива Цитадель Чаклунів.

Друзі рухалися під прикриттям буйного, тропічного листя і