Читати книгу - "Впізнай мене, Мар'яна Доля"

Простора кухня, залита сонячним світлом. Крізь розсунуті фіранки чутно крики чайок. Відчуваю аромат морського бризу.  Я стою біля столу, тримаючи в руці чашку. Дуже добре її бачу — маленьку, фарфорову білу чашечку для кави. “Горнятко”, як казала моя мама. Але йому не подобається це слово, воно “селюцьке”. Тому я кажу: “Чашка”.

Я підходжу до сріблястої кавоварки, схожої на маленький космічний корабель. Автоматичним рухом натискаю потрібні кнопки. Гаряча брунатна рідина наповнює чашку, в повітрі розливається приємний аромат. Але, незважаючи на те, що навколо все таке гарне, мені погано. Біль, який я відчуваю — це не фізичний біль, але він стискає лещатами скроні, розриває груди. Мені бракує повітря. Сльози повільно з’являються на очах і струмочками спливають вниз по щоках. Одна падає прямо в чашку. Байдуже, він любить додавати у чашку з кавою дрібку солі. Сльози, певно, смакують не згірш..

Я беру чашку і ставлю на стіл перед ним. Моя голова опущена, тож я не бачу його обличчя. Лише руки — красиві, сильні,  обтягнуті рукавами стильного костюма, з під яких виглядають манжети білосніжної сорочки. Годинник тієї фірми, яка випускає щороку обмежену кількість екземплярів, бо  те, що бажаючі придбати ексклюзивну річ, мають стояти у черзі, робить ці голинники значно популярнішими, ніж такі самі, але які можна легко купити будь-де і в будь-який час. 

Він — як той годинник. Ексклюзивний. Гордий власною ціною і незворушно впевнений в собі. Респектабельний. Він завжди правий. Завжди на коні.

Коли чашка торкається стільниці, моя рука здригається, і трохи кави вихлюпується на стіл, на білосніжну скатертину.

 — Чого ти плачеш? — питає він невдоволено. — Тобі весь час все не так.. Я все роблю, щоб тобі було добре. Щоб ти була щаслива…

 — Але я нещаслива, — кажу я. 

 — Ну, то твої проблеми, — він бере чашку і відпиває ковток. — Щастя, моя люба, в твоїй голові. Ніхто не може зробити тебе щасливою, крім тебе самої.

 — І що мені тепер робити? — запитую, так само не підіймаючи голови. 

 — Те ж, що й завжди, — він встає, стілець з гуркотом їде по підлозі. — Чи для тебе щось змінилося? Анічогісінько. Тому перестань ридати день і ніч, зроби щось із собою. Мені неприємно на тебе дивитися…

Дзвонить його телефон, грає мелодія із “Хрещеного батька”.

 — Адвокат Юрій Зотов слухає… Так, я зараз буду, вже виїжджаю… Добре…

Його голос раптом став тихішим, в голові в мене з’явилося неприємне гудіння, як було кілька разів перед тим, як я втрачала свідомість… Це відчуття якраз перед тим, як поринути у чорну тишу, досить приємне. Біль зникає, сльози висихають… Кажуть, коли людина помирає, то теж у кров викидаються гормони задоволення, щоб трохи полегшити цей перехід…

Але я не померла, я просто розплющила очі і побачила перед собою лисого чоловіка з кумедною блискучою штучкою у руці.

 — От і чудово, — сказав він. — Бо щось ви надто міцно заснули… Щось побачили?

 — Так, — відповіла я. 

До мене підійшов Стас і взяв мене за руку:

 — З тобою все добре? Ти дуже бліда…

 — Може, це освітлення таке, — я поглянула на  Романа. — Можна мені трохи води?

 — Зараз принесу, — сказав він. 

 Коли гіпнотизер вийшов, я запитала у Стаса,  з усіх сил намагаючись, щоб мій голос не тремтів:

 — Я щось говорила уві сні?

 — Нічого, — він похитав головою.  — Але ти щось бачила?

 — Нічого особливого, — сказала я. — Море…

Раптом сльози потекли з моїх очей, зовсім як у тому сні. 

Але, на відміну від сну, я тут же опинилася в міцних обіймах. Стас простягнув мені паперового носовичка:

 — Не засмучуйся. Наступного разу ти точно згадаєщ щось, що могло б бути зачіпкою…

 — Ні, — я похитала головою. — Наступного разу не буде. Залишу минуле в спокої. Я збираюся почати життя з чистого аркуша…