Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

«Правильно, віслюче, я прямо тут».

Рікі відкашлюється та бере Лізу за руку. О Господи. Вони теж дізналися? Якщо Ліза розповість моїм батькам, мама дасть імена майбутнім онукам ще до того, як ми звідси поїдемо.

— Гадаю, йдеться про нас, — промовляє Рікі. — У нас із Лізою є новини.

В його голосі ледве чути нервове тремтіння, яке проймає мій тріпотливий пульс і змушує серце тенькати по-іншому. У неї знов меланома?

Раптом маленька сутичка в сінях видається не більшою за картоплину.

Рікі підіймає тарілку бекону й пускає по колу. Ліза робить те саме з запіканкою. Але ніхто нічого не бере. Натомість ми всі передаємо тарілки одне одному, не бажаючи братися до їжі, поки не дізнаємось, із яким рівнем спустошення маємо справу.

— Бізнес у порядку, — переконує нас Рікі, зазираючи кожному в обличчя, — і ніхто не хворий. Тож усе не так уже й погано, не хвилюйтеся.

Ми гуртом видихаємо, але потім я бачу, як тато інстинктивно кладе руку на мамину долоню, і в цей момент усе стає очевидним. Є лиш одна річ, яку ми цінуємо так само сильно, як здоров’я одне одного.

— Але ця хижка… Гляньте, яка вона стара, — продовжує Рікі. — Вона стара й, здається, ледь не щомісяця потребує оновлення.

У грудях скупчується гарячий клубок.

— Ми хотіли повідомити вам, що ми, звісно, сподіваємося продовжувати колективні святкування так, як робимо це останні тридцять із гаком років, — він забирає повну тарілку бекону й обережно ставить її, неторкнуту, на стіл. Усі лишаються незворушними, навіть п’ятирічні двійнята Аарона й Кайла — Кеннеді, яка підібгала ноги до грудей, і чий брудний пластир з героями мультфільму «Турботливі ведмежата»[6] все ще мужньо тримається на роздертому коліні, та Захарія, який стискає руку сестри — налякані тим, що ми дізнаємося далі: — Однак нам потрібно визначити новий план. Ми з Лізою вирішили продати хижку.

Розділ третій

За сигналом мають увімкнути найсумнішу музику на світі. Краще вже це, аніж мертвотна тиша орендованої машини, в якій мама, тато, Майлз і я виїжджаємо засніженою гравійованою доріжкою на головну трасу.

Мама тихо плаче на пасажирському сидінні. Татові руки метушаться за кермом, ніби він не впевнений, куди їх покласти. Я думаю, він хоче її заспокоїти, але, схоже, йому й самому не завадить прийти до тями. Хижка означає для мене все, але навіть мої почуття — ніщо в порівнянні зі спогадами, які є в батьків. Вони прибули сюди як молодята, привезли мене й Майлза немовлятами.

— Мам, — нахилившись, кладу руку їй на плече. — Все буде гаразд. Ми неодмінно зустрінемося наступного року.

Її тихе схлипування переростає у завивання, і тато сильніше стискає кермо. Батьки розлучилися після майже чверті століття шлюбу, і хижка — єдине місце, в якому вони спілкувалися. Тільки там вони справді ладнали. Ліза — найкраща подруга мами; Рікі, Аарон і Бенні — єдині друзі тата поза межами лікарні. Він був готовий відмовитись від будинку, верховенства в опіці над Майлзом і шматка свого щомісячного прибутку, але аж ніяк не прагнув припиняти святкування Різдва в хижці. Мама також наполягала на своєму. Доньки Віктора раділи, маючи змогу проводити час із батьком, і ми якось примудрилися втримати крихкий спільний шматочок. Чи триватиме це далі, якщо нам доведеться поїхати в якесь нове місце, вільне від щасливих спогадів та ностальгічних якорів?

Я кидаю оком на брата й замислююсь, як це: пливти за течією, бути щасливим та передбачуваним. Він сидить у навушниках і м’яко похитує головою в такт чомусь жвавому й оптимістичному.

— Я не хотіла розклеїтися на очах у Лізи, — гикає мама, порпаючись у сумочці в пошуках серветок фірми Kleenex. — Вона була така спустошена, хіба ти не бачив, Дене?

— Я… ну… так, — ухиляється тато, — але їй, мабуть, полегшало після прийняття такого рішення.

— Ні-ні. Це — жахливо, — мама висякалась. — Ох, моя бідолашна подружка.

Я нахиляюсь і щипаю Майлза за вухо.

Той відсахується від мене.

— Якого дідька?

Я киваю головою в напрямку нашої матері. «Хоч трішки підтримай її, придурку».

— Гей, мам. Усе гаразд, — він ввічливо плескає її по плечу, але навіть не вимикає музику. На мить відводить погляд від телефона й шкіриться на мене. «Щаслива?»

Відвернувшись до вікна, намагаюсь якомога тихіше випустити повітря з грудей.

Перш ніж ми поїхали, Ліза зробила те, що, ймовірно, буде нашою останньою спільною фотографією на ґанку, — при цьому задньому ряду людей у кадрі «злизало» маківку — а потім були сльози й обійми, присяги, що нічого не зміниться. Проте ми всі знаємо, що це — брехня. Навіть попри обіцянки проводити свята разом, куди ми поїдемо? У двокімнатну квартиру Аарона й Кайла в Мангеттені? В орендоване житло Ендрю в Денвері? До будинку мами й Віктора, який раніше був їхній з татом? Неможливо! Чи, може, ми всі втиснемося в трейлер Бенні у Портленді?

Мої думки метушаться в істериці.

Отже, ми десь орендуємо будинок, і всі приїдемо з валізами й усмішками, але почуватимемось по-іншому. Там буде недостатньо снігу чи не буде подвір’я. Ми прикрасимо ялинку? Покатаємось на санчатах? Ми взагалі ночуватимемо в одному будинку? Я уявляла, як моє дитинство поступово закінчиться, але не таким наскоком на цегляну стіну з беззаперечною табличкою «Кінець епохи».

Набравши повні легені повітря, мама швидко обертається поглянути на нас і перериває мій мисленнєвий потік. Вона ніжно плескає Майлза по нозі.

— Дякую, любий, — а потім і мене. Її нігті налаковані кольором фуксії, обручка сяє у світлі полудня. — Мей, пробач. Я в порядку. Не треба перейматися мною.

Я знаю, що вона намагається бути свідомою того, скільки її емоційного тягаря я схильна брати на себе, і це усвідомлення пронизує моє серце.

— Знаю, мам, але мені теж сумно.

— Звісно, доню.

— І мені, — бурмоче тато, — якщо когось цікавить.

Тиша, яка западає за цією фразою, завбільшки з кратер на Місяці.

Мамині очі наповнюються свіжими сльозами.

— Скільки років ми там провели!..

Тато глухо повторює:

— Скільки років…

— Подумати тільки, що ми туди ніколи більше не повернемося, — мама притискає руку до серця й озирається на мене через плече. — Що сталося, те сталося, — вона тягнеться до моєї долоні, і я почуваюся так, ніби зраджу тата, якщо підтримаю її, але підведу маму, якщо цього не зроблю. Тож я беру мамину руку, але швидко перезираюся з батьком у дзеркало заднього виду. — Мей, я бачу, що колеса закрутилися, і хочу, аби ти знала, що тобі не