Читати книгу - "Відкинуті Богом, Олексій Михайлович Волков"

А кілька днів по тому Харитина відрізала пасемко свого волосся, витягла з подушки кілька пір’їн, замотала у тканину пічної золи і спакувала усе це, щоб заніс до Вістуни. Довго шукав тоді Лук’ян заховане весло від довбанки, а коли почав плисти, здійнявся вітер, який відніс човна далеко за течією, адже сил гребти проти неї швидко не стало. Через це й дістався до хати ворожки, коли сутеніло.

Вістуна, або, як частіше її кликали, — Вістуня, виявилася повногрудою та здоровою бабою, надто веселою як для ворожки. Вона посміялась із замученого й наляканого хлопця і, розв’язавши пакунок, розклала усе по столі.

— Сідай отут.

— Навіщо? — не зрозумів Лук’ян.

— Ворожитиму.

— Я не хочу, я боюся, — смикнувся той до дверей.

— Дурню, не тобі. Матері. Вона замовляла. Якщо втечеш — погано буде. Недокінчена ворожба — зло.

Усе в Лук’янові заніміло, коли всівся на лавку, ноги з якої не сягали підлоги. У кутку під стелею висів образ, під ним горіла лампадка. Отже, не мала б Вістуна з нечистю водитися. Вона всілася навпроти, трохи щось пошептала, а потім витягла ножа. Ноги хлопця мало не віднялися.

— Сиди, дурню! Волосся треба ще твого. Сиди, кажу!

Вона почала розгладжувати йому волосся, вишукуючи потрібне пасемко, потім скуйовдила і засміялася.

— Ну, чого злякався, дурнику? Де ж ти такий узявся, наче дитина зовсім. А літ вже як доброму парубкові. Не годують тебе? А личко гарне. Я таке люблю.

Усередині відпустило. Вона виявилася не такою страшною і навіть лагідною. А потім несподівано поставила його на ноги і притислася грудьми. Ніколи не міг собі уявити Лук’ян, що від цього бувають отакі відчуття. В жар кинуло відразу, а по тілу почало розливатися щось таке — ще більше хвилююче та незвідане, ніж оті церковні книжки. І запах тіла цієї жінки відбивав розум незрівняно більше, ніж їхній запах.

Лук’ян закляк, не здатний удихнути. Повітря бракувало, а Вістуна брала його руку в долоні й притуляла до різних місць на власному тілі та водила по них. А потім… Вона залишилася тільки у білій довгій сорочці й запхала його руки ще глибше, під неї. А тоді одяг почав зникати і з його тіла, й усе відбувалося, наче у сні.

А далі сталося таке, що гадав, з людиною не буває. Тому, коли очуняв, перелякався не на жарт. Тепер вона вже сміялася по-справжньому, вдягаючи на себе усе, що поскидала на підлогу. Схопив штани й Лук’ян, збираючись прожогом вискочити з хати, та вона не дала.

— Куди зараз у такий вітер через ріку? Спати лягай. Завтра попливеш.

Сон охопив миттєво. А відчуття, що голова й тіло зранку стали якимось іншими, приємно здивувало.

— Скажеш матері, усе буде добре, — зранку мовила ворожка, виштовхуючи хлопця за двері.

Те, що відбулося, крутилося у його голові тепер щодня, а наступної неділі, коли стемніло, Лук’ян із завмиранням серця постукав до її хатини, не уявляючи, що казатиме, якщо двері відчинять.

— Сподобалося? — тільки й запитала Вістуня. — Ну, то заходь.

Цього разу все відбувалося зовсім по-іншому, хоча Лук’ян, знаючи, що його чекає, відразу несміливо поліз руками під її сорочку. Сміятися вона вміла. А потім роздягла його і довго натирала якоюсь мастикою, що пахла травами, не дозволяючи робити нічого. Сама ж робила усе, що бажала, подовгу розглядаючи його тіло і граючись ним, аж поки не отримала те, чого бажала й сама.

Відтоді тягло його сюди з неймовірною силою. Та й чого хотіти — ворожка.

Цієї ночі було зоряно як ніколи. Ріка наче спала, і Лук’ян, здолавши зрештою відстань між берегами, тихо, наче миша, пробрався до знайомої хати. Віконце не світилось, але розуміння, що там чекають, міцно оселилось у ньому. Хвилюючись, хлопець підніс руку, щоби постукати.

Тихий свист позаду вколов десь аж під серце, змусивши затерпнути ноги. Це був він. Данило Корж стояв, підперши боки руками, і не встиг Лук’ян збагнути, краще бігти, як дужі руки вхопили його за плечі й потягли, затуляючи рота.

Хлопці волочили Лук’яна слідом за Данилом, який швидко йшов, вочевидь знаючи, куди. Крик таки прохопився крізь їхні долоні, бо той рвучко обернувся і засичав у саме обличчя Лук’янові:

— Тихо, паскудо, бо задушу!

Та Лук’ян продовжував видиратися, втрачаючи останні сили. І тоді дужі пальці охопили його шию. Відразу ж бракнуло повітря. Налилися важким руки та ноги. Губи намагалися зіпати, але це не давало полегшення. Відчуття було настільки ж незвіданим, як і те, що подарувала Вістуня, от тільки на відміну од того, першого, він добре уявляв, що буде далі. Кінець. Смерть.

Дикий жах скував тіло. І тоді рука ворога попустила горло, даючи грудям таки хапнути повітря. І ще раз…

Ні, хапнути удруге Данило не дав, знову стиснувши його горлянку. Здавалося, це триватиме без кінця. І скоро від Лук’яна залишився тільки шмат тіла, ще теплий, у котрому якимось дивом досі тремтіло життя.

Він не розумів уже нічого, коли з нелюдськими воланнями, у самій сорочці, розмахуючи дерев’яними вилами, вибігла Вістуня, не бачив, як розбігалися перелякані хлопці, й не відчував, коли Данило спересердя наостанок важкими стусанами тлумив його голову та груди.

Усе кануло у важкий непроглядний морок.

***

Вершник у розшитій свитці різко осадив коня, який продовжував гарцювати, здіймаючи хмари пилюки, і забагнув старшину. Гарда його шаблі далеко виблискувала золотом на полуденному сонці. Тупіт коней заполонив Заплави. Їх ставало дедалі більше. З усіх кутків збігалися занепокоєні люди. Гомін котився селом. «Не татари». Але поява загону вершників, ким би вони не були, не віщувала нічого доброго. І від своїх, і від литвинів також можна було чекати біди та нещастя.

Зрештою прибув староста.

— Як величати тебе, боярине?

Намагаючись бути якомога спокійнішим, Буйтур Сова, кульгаючи на скалічену ногу, поляскав по шиї гнідого скакуна, притримуючи, аби несподіваний гість скочив на землю.

— Я сотник Гатило війська Його Величності короля Великого князівства Литовського та Руського. Збери старшину.

— Усі тут, — розвів руками Сова. — Що сталося і чого твої вояки мирний люд лякають? І ми вірні слуги короля литовського, а той, хто перед тобою, також служив сотником, поки міг шаблю тримати.

— Тоді ось тобі грамота, в якій Його Величність король Польський, Литовський та Жемайтійський, Великий Князь Русі Олександр Ягеллон дарує ці землі разом із селами своєму вірнопідданому, маршалкові королівського двору, своєму радникові князеві Глинському Михайлові. Мені ж із