Читати книгу - "Закохані в скарби предків, Rada Lia"

Чоловік уважно подивився на Асю. Не знати чому, але від його погляду у неї стисло у грудях і перехопило подих. Вона опустила очі й кинула мішок вниз. Та як тільки монети задзеленчали, торкнувшись землі, сталося щось незрозуміле. Один з охоронців кинувся на Вадима й вони почали битися. Ася злякалась і хотіла кинутись на допомогу другові, але почула  дивний звук і різко повернула голову до його джерела. Вираз обличчя Гліба став здивованим. З його скроні стекло кілька крапель крові й він повалився вперед на Асю. Позаду Гліба стояв той самий охоронець Сашко, якого вона бачила біля ресторану “Цезар”.

Вадим тим часом добряче відлупцював свого супротивника. Той валявся у траві й стогнав. Сам підскочив до Асі і якраз вчасно. Охоронець, який щойно напав на свого хазяїна, збирався розправитися з дівчиною. І поки Вадим боровся зі зрадником, Ася намагалася втримати на собі Гліба.

— Ей, ти чого? — злякано вигукнула вона, бо чоловік обм'як і навалився на неї всією вагою. Свідомість покинула брюнета. За мить дівчина заверещала, й вони обоє покотилися вниз по схилу до печери. Благо, що не далеко було падати.

— Ах ти ж бляха, — тим часом пролунало зверху. Почувся стогін. Вадим впорався з другим охоронцем, а потім швидко спустився вниз. Він підбіг до Асі, прихопивши мішки із золотом:

— Ти в нормі? Треба бігти. Схоже, що ці двоє влаштували заколот проти свого хазяїна, щоб забрати його золото й здиміти.

Ася скинула з себе Гліба, аж раптом зойкнула:

— Це що кров? — вона з жахом розглядала червоні плями на своїй футболці.

Вадим нахилився й оглянув голову Гліба, перевірив пульс:

— Він поранений, але живий. Один з охоронців добряче вдарив його руків'ям пістолета ззаду.

Вадим схопив Асю за руку й потягнув до води:

— Доведеться плисти.

— Я не вмію плавати, — з жахом вимовила Ася. 

Раптом вони почули слабкий хрипкий голос позаду:

— Допоможіть, будь ласка.

Не зважаючи на її протест й прохання Гліба, Вадим тягнув дівчину далі.

Ася озирнулась через плече і побачила, що поранений чоловік  лежав на землі й дивився на неї. У його погляді не було прохання, лише приреченість.

— Ми не можемо його тут залишити. Треба допомогти.

— Він ще вчора збирався тебе вбити за кулон. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю звичайно, але… — що “але” вона сказати не могла. — Вони ж його вб'ють?

— Так, скоріше за все. Щоб він не переслідував їх.

Чоловік на землі не відводив погляду від Асі.

Тим часом зверху почувся шум. Їхні переслідувачі почали потроху приходити до тями.

— Я їх лише оглушив, але вони скоро оклигають і побіжать за нами.

— Ми не можемо його тут кинути, — вперто повторила вона й зробила крок назад у напрямку Гліба.

— І що пропонуєш з ним робити? Замість золота нести на собі?

— Я не знаю, — спантеличено промовила Ася.

Чортихаючись, Вадим допоміг чоловікові піднятись. Той ледь тримався на ногах.

— Йти зможеш?

Гліб невпевнено кивнув. Тоді Вадим підхопив з землі два мішки з золотом і пішов до печери. Ася підійшла до пораненого чоловіка.

— Спирайся на мене, так буде швидше, — і вони поспішили слідом за Вадимом.

За хвилину шум на схилі посилилися. Охоронець Сашко, хитаючись, піднявся з землі й підійшов до товариша:

— Толян вставай. Чуєш, не можна дати їм піти з нашим золотом. — У відповідь почувся лиш стогін. — Цей бовдур залишив тут зброю, це збільшує наші шанси.

Другий чоловік також підвівся й вони вдвох, спотикаючись, почали спускатися до низу.

Тим часом троє втікачів сховалися в печері, розуміючи, що шлях нагору для них відрізаний.

— Ася-Ася, — буркотів Вадим, перебираючи коштовності у ящиках. — Могли б вже бути на другому березі, живі й здорові. Натомість на мечах битися доведеться у печері без виходу, — він витягнув з одного з ящиків залізний меч із золотим руків’ям.

— Це орел? — запитала дівчина, вказуючи на вибитого чудернацького птаха з головою орла і тулубом звіра, який був зображений на руків'ї.

— Це грифон, — задумався Вадим, — символ влади над двома стихіями — небом і землею. А ще скіфи поклонялися сонцю і вогню. Тому так поважали золото. 

— Вихід є, — пробурмотів Гліб собі під носа.

— Що ти сказав? — повернулася до нього Ася.

— Там за крайніми ящиками в кутку є тунель який веде майже до траси. Я присипав його землею.

Вадим недовірливо на нього витріщився:

— І звідки він би там взявся? — але пішов перевіряти.

— Німці, коли відступали звідси у 1944 році, заховали золото так, щоб при нагоді його можна було забрати. Вони сподівалися повернути свої позиції.

— Диви він правду каже, — раптом вигукнув Вадим, який вже копирсався у кутку, втикаючи меча у землю. Вона посипалася, відкриваючи вузький прохід. 

— Звідки ти це знаєш? — здивовано запитала Ася. 

— Мені про це місце, прохід і німців, бабуся сказала, — відповів чоловік дивлячись їй прямо в очі.

— Нам пора забиратися звідси! — Гукнув Вадим.

Вони втрьох зникли в проході, прихопивши мішки з золотом. Вадим як зміг присипав за собою прохід землею.

— Сподіваюсь, вони або не знайдуть його, або шукатимуть вічність.

 Вже за кілька хвилин усередину забігли охоронці. Вони здивовано оглядали печеру, повну золотих прикрас та старовинних речей.

— Чуєш, Толян, — задумливо сказав Сашко. — Може вони перепливли озеро?

— Що, разом з хазяїном? Сумніваюсь, що після такого удару по голові він міг сам плисти.

— Тоді будемо сподіватися, що дорогою він втопився. 

Наступної миті чоловіки вже ні про що не думали, крім золота, що їх оточувало з усіх сторін.