Читати книгу - "Закохані в скарби предків, Rada Lia"

— Довго ще? — Вадим занепокоєно поглянув на Гліба через плече. — Це радше схоже на якийсь лабіринт, ніж на вихід. 

Його широкі плечі ледь пролазили у вузький прохід, тож іноді доводилося проходити боком. В руках він ніс мішки з золотом.

— Ще трохи. Скоро маємо вийти біля траси, — Гліб мав вже значно здоровіший вигляд й самостійно ступав слідом. 

Попереду чоловіків йшла Ася. Запальничкою, яку витягнула з кишені Вадима, вона освітлювала їм дорогу.

Вони в черговий раз повернули й нарешті в кінці тунелю з'явилося світло. Цього разу природне. Кілька промінчиків падали згори й стрибали по землі. Дівчина загасила запальничку й швидко пішла вперед. Чоловіки поспішили за нею.

— Звідки ці сонячні зайчики? — запитала Ася. 

Попереду був глухий кут. Дівчина спробувала пальцями відколоти трохи землі зі стелі, яка відразу ж піддатливо посипалася вниз та їй на волосся.

Гліб кинувся до неї. Він, ледь протиснувшись, пройшов повз Вадима, який ставив мішки з золотом на підлогу, щоб також допомогти.

— Я давно закопав цей прохід, щоб ніхто не знайшов до скарбів дорогу. Вихід близько біля дороги, тож будь-хто може випадково натрапити на нього.

Він обхопив Асю за плечі й обережно посунув її вбік. Потім  дістав із кишені ключі й почав колупати в себе над головою. — Там не так багато землі, але одну людину привалити може.

Вадим багатозначуще зиркнув на Асю, підійшов до Гліба й своїми ключами теж почав длубатися. 

За хвилину земля полетіла вниз інтенсивніше, а потім і зовсім впала гіркою на підлогу. За нею посипалося старе, ще з минулої осені, напівгниле листя і трухляві гілки. Чоловіки вчасно відскочили. Сонячне сяйво вже добряче освітлювало тунель. Ася полегшено посміхнулася й глибоко вдихнула. До цієї миті її проймали сумніви щодо успішності операції “втекти тунелем” і закрадалися підозри, що вони залишаться навік поховані під землею.

Над їхніми головами утворилася діра достатнього розміру, щоб у неї пройшла людина. Вадим поліз першим. Він підтягнувся на руках й за мить опинився нагорі. Гліб подав йому мішки з золотом й виліз слідом. Потім вони вдвох витягнули Асю. 

Дівчина обтрусила футболку й озирнулася. Навколо них розкинувся густий сосновий ліс. Було так спокійно й тихо, наче їх не намагалися вбити кілька хвилин тому. Цілковитий дзен. Метрів за двадцять розташовувалася дорога. Поки що пуста.

— Треба закласти вхід, — пробурмотів Гліб. 

Хитаючись, він підхопив гілку з землі й поклав зверху на діру. Потім приніс ще кілька. Однак в нього нічого не виходило. Гілки не трималися купи — ламалися та падали в яму.

— Облиш це діло, — сказав Вадим із холодним поглядом. — Краще скажи, що далі робити плануєш. Своє золото, — він кивнув на мішки, — ми тобі не віддамо. Й взагалі не впевнені, що тебе можна відпустити. Ти ж повернешся потім за нами з такими самими кретинами-бугаями, як ті, що залишилися в печері. 

Ася мовчала. Частка правди в його словах таки була. Вона пильно спостерігала за Глібом своїми блакитними очима й думала.

— Я не впевнений, що можу повернутися. Поки не розумію масштаби зради. 

Він підняв голову й подивився на Асю, ніби спеціально не перетинаючись поглядом з Вадимом.

— В мене є краща ідея, яка задовольнить усіх нас, — він секунду помовчав й поглянув на дівчину так, ніби щойно знайшов ліки проти раку. — Що як нам об’єднатися проти спільного ворога? Ми можемо стати компаньйонами? Я не ризикну зараз повертатися до своїх, бо не знаю чи вони ще працюють на мене, чи вже разом з цими двома, — він кивнув головою в сторону печери. — Однак разом ми можемо напасти на тих двох, а отримане золото поділити на трьох. Всі будуть у виграші! — на цей раз він таки перевів погляд на Вадима, що схрестив руки на грудях й з недовірою дивився на нього. — Подумайте, — додав чоловік. — Вони цього зараз не очікують. Тож буде легше.

— А якщо ти нас дуриш і потім зі своїми псами нас же і пов'яжеш?

— Вони більше не мої пси, — спокійно відказав Гліб. 

Він доторкнувся пальцями до рани на голові й скривився від болю. Потім скептично поглянув на кров, що на них лишилася. 

— Облиш, Вадиме, — втрутилася Ася. — Вони його самого ледь не вбили.

Блондин провів рукою по волоссю й, заклавши руки за голову, зітхнув:

— Це все надто небезпечно.

— Повторюсь. Мені немає сенсу вам брехати.

— А що буде потім? — запитала Ася. Гліб перевів погляд на неї. — Ми зараз оглушимо, зв’яжемо тих двох бугаїв, заберемо і поділимо золото, а далі? Просто житимемо в одному місті й намагатимемося не перетинатися?

— Ми можемо з тобою перетинатися, — сказав він з хитрою посмішкою, — скільки самі того захочемо.

Щоки Асі спалахнули й почервоніли. Блондин скривився. 

— Добре, укладімо угоду, — неохоче промовив Вадим. — Ми допоможемо тобі зараз повернути скарби скіфів, а ти після цього віддаєш нам дві третини й відпускаєш нас із Богом. Іде?

Гліб кивнув.

Тим часом два охоронці не могли відірватися від своєї здобичі. 

— Диви, Толян! — вигукнув один з них. — Я схожий на стародавнього воїна? 

Він натягнув на голову золотого шолома й причепив до поясу бляху у вигляді орла. У одній руці бугай тримав позолочений чохол, а іншою розмахував металевим мечем.

— Облиш, пора забиратися звідси! — невдоволено гаркнув інший.

Обличчя охоронця Сашка стало кислим, наче він з’їв лимон. Чоловік мовчки познімав всі обладунки, крім бляхи.

— Треба швидше переносити. Ті двоє знають, де скарб, — похмуро промовив Толя. — По одному ящику вдвох доведеться нести на схил і потім до машини. 

Сашко лиш слухняно кивнув. Вони взялися за перший ящик й, тихо лаючись, понесли його під гору. 

— Чуєш, Толян, — не вгавав по дорозі Сашко. — А якщо хазяїн не потонув й повернеться по наші душі?

— Тоді доведеться його добити, — холоднокровно відповів напарник. — А краще не доводити до цього й встигнути все сховати та по-тихому здиміти з міста. Тоді хай шукає вітра в полі.