Читати книгу - "Несвідоме одруження, Естрела Асферіс"

Але розмова тривала, і у відповідь на жіночу тираду до мене долетіло:

- Мамо, це ти ніяк не можеш зрозуміти, що якщо я і вирішу одружитися, то тільки з тією нареченою, яку виберу сам. Вашу кандидатку я не те, що не бачив, і не спілкувався з нею, я вперше про неї чую.

Так, як я його розумію, теж волію сама вирішувати свою долю, а не довіряти все будь-кому, навіть якщо це найближчі родичі. Тим паче найближчі родичі, від яких я і тікаю. Між іншим, не вперше.

- Ну, так на весіллі й познайомишся, - між тим твердив жіночий голос.

- Як я можу одружитися і провести все життя з незнайомкою? А раптом у неї жахливий характер, або якась фізична вада, яку мені доведеться терпіти вічність? Я не готовий піти на такі жертви.

Досить розумні аргументи, мушу зауважити. Віртен завжди справляв на мене враження цілком притомного хлопця і чудового лідера нашої невеликої команди, хоч і жахливого бабія.

Нарешті долинув чоловічий голос, який до цього не звучав:

- Добре, сину. Давай тоді прийдемо до якогось компромісу: наприклад, з нашого боку, ми не нав'язуватимемо тобі свою наречену, а з твого, ти зобов'язуєшся протягом двох місяців знайти дівчину, яка тобі підходить, і укласти з нею шлюбний союз.

Вочевидь, своєю розважливістю та вмінням вислуховувати співрозмовника Вірт пішов у батька.

- Гаразд, батьку, домовилися. Я заздалегідь отримаю в куратора дозвіл на шлюб, попутно підшукуючи собі наречену.

Щойно до мене долетіли останні слова, я зрозуміла, що сенсу й далі перебувати на цьому даху не залишилося, я й так сильно затрималася. А підслухану розмову я зможу обміркувати, коли не потрібно буде нікуди поспішати.

Перш за все, мені потрібно відвідати одну зі схованок, яку я завбачливо організувала в одному з районів цього міста. Моя параноя і підозрілість нарешті виявилися корисними.

Пробравшись до протилежного краю даху, я озирнулася, оцінюючи, як можна буде дістатися з цього місця до будівлі зі схованкою. До нього не така велика відстань, усього кілька кварталів, але мені б не хотілося йти туди пішохідною частиною. Звісно, на мені був амулет личини від Аделауса, але я не могла ризикувати. Мені все ще здавалося, що за мною хтось стежить. Не знаю, чи то це моя параноя, посилена станом вагітності, чи то за мною справді велося стеження.

Тож я вирішила до схованки добиратися дахами, тільки в самому кінці спустившись на землю. Мені як для досвідченого курсанта, майже випускника Академії, це було не складно, незважаючи на такі відволікаючі чинники, як вагітність, дощ і темряву. Але останнє було не проблемою, я, як представник раси дроу, відмінно бачила і в повній темряві.

***

Аурелія Ерабет Альтаур

Діставшись до схованки, я насамперед перевірила охоронки по периметру, раптом тут вже побували до мене, і я лізу в пастку. Але вони виявилися незачепленими, і я зітхнула з полегшенням. Я скинула з плечей рюкзак, який мені дістався від батьків, і я завжди носила його із собою. Він був особливою розробкою давнього знайомого моїх батьків, видатного мага-артефактора. У нього можна було складати стільки предметів, скільки захочеш, не переживаючи, що не влізе. Усі речі відправлялися в якийсь підпростір, з якого потім їх можна було дістати, надіславши думко-образ. Ще одним приємним бонусом було те, що рюкзак практично нічого не важив.

Склавши до рюкзака всі наявні тут амулети, накопичувачі та артефакти, я витягла останній, який збиралася активувати. Це був артефакт, що блокує будь-яку можливість магічного пошуку власника, тобто мене. Я не збиралася залишати можливість моїм родичам та їхнім поплічникам, або будь-кому ще знайти мене, використовуючи магію. Звісно, амулет вчителя надійний, але цей артефакт набагато кращий і надійніший за інші.

На мить я з жалем згадала друзів і Вірта, розуміючи, що, швидше за все, більше ніколи їх не побачу. Але може це й на краще, якщо я далеко від них, то їм не загрожуватиме небезпека з боку моєї рідні.

Так, якщо тут я закінчила, прихопивши все цінне, що змогла назбирати за ці роки, як магічні предмети, так і банальності на кшталт грошей і запасного одягу, то час рухатися далі. У мене немає часу, переслідувачі можуть бути близько.

Закінчивши з цим етапом, я перейшла до наступного, з усією можливою швидкістю, наклавши на себе просту ілюзію дворового хлопчиська, я побігла в бік вокзалу. Тільки не тієї його частини, де пасажири сідають у поїзди, а тієї, де вантажні поїзди стоять в очікуванні відбуття. Я хотіла без зайвих свідків покинути місто, і, заплутуючи сліди і змінюючи напрямки, вибратися з країни, що прихистила мене. А ось куди вирушити далі, я вирішу вже в поїзді, коли ми будемо далеко і від Еставренга, і від Академії.

Так, у досить швидкому темпі, я бігла хвилин п'ятнадцять, доки не усвідомила, що я вже близько від потрібного мені місця. Добре, нарешті я зможу перепочити. Зазвичай для мене подібний марш-кидок був не новим, і труднощів ніяких не становив, але останнім часом я все більше відчуваю якусь втому. До сьогоднішнього дня я не особливо надавала значення подібним відчуттям, вважаючи, що воїну-розвіднику потрібно завжди бути сильним і витривалим. І навіть якщо падаєш від втоми, ти не маєш права впиватися жалістю до себе, ти повинен ставити місію на перше місце. Якщо того вимагає місія, ти будеш без їжі і води, без сну і відпочинку слідувати за метою. Але сьогодні, у зв'язку з інформацією про вагітність, яка відкрилася мені і яку ще потрібно буде осмислити, я почала розуміти, що мені все ж потрібно звертати увагу на стан свого організму. Тепер моя місія - це вижити самій, зберегти дитину, і за можливості уникати зустрічі з найдорожчими родичами.