Читати книгу - "Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький"

Наступні дні пройшли метушливо. Лікар, який раніше доглядав за мною, кудись зник, навіть не попрощавшись. Замість нього з’явилась трійка мовчазних медичних працівників. Вони швидко зібрали всі мої результати, а потім, головний серед них, вирішив ще раз їх оновити. Знову аналізи, рентгени та співбесіда з психологом, щоб довести мою адекватність.

Ліліт в цей час намагалась бути поряд, проте кожен раз, коли справа доходила до якихось маніпуляцій наді мною, її просили покинути приміщення. Сестра навіть сперечалась з одним із працівників, проте Данило Майклович, несподівано опинившись поруч, дав дозвіл перебувати поряд, проте тільки коли це не заважає лікарям.

- Мені не подобається, що відбувається, - ми обидва вивчали контракт, який нам надала «Атлантида». - Таке відчуття, наче вони хочуть тебе ізолювати.

- А в мене є вибір?

Я перевів погляд на сестру. Виявляється, навіть поглядом можна багато чого зробити, особливо коли ти не можеш рухатись. Ліліт мовчала, бо розуміла, що відповіді іншої немає. Щоб якось перевести тему, спитав:

- Хоч зі своїм кумиром поговорила?

- Ні! Він постійно зникає кудись! - так може в цьому причина її роздратування? Ліліт побачила мій погляд, одразу зрозумівши мої думки. - Ах ти ж маленький…

Але лайку вона проковтнула, стримавшись. Це викликало мою посмішку і сестра це помітила.

- Ти завжди любив дражнити мене, - дівчина підійшла, щоб обійняти мене. - Що я буду робити без тебе.

Я б відповів, проте мій погляд зараз був спрямований на планшет, який тримала сестра і зараз я бачив екран на якому написано:

«Працівники з якими ти зустрівся - незареєстровані. Їх не існує. Будь обережний.»

Кожен громадянин моєї країни мав пройти реєстрацію ще з народження. Група крові, стать, вік і багато інших біоданих - все вносилось в єдину систему. І якщо їх в цій системі не було… я розумів, чого в голос про це Літ побоялась казати.

Коли всі медичні результати підтвердились, я підписав контракт завдяки голографічному інтерфейсу і при представниках влади. Медичну сторону на цей раз представляв Вільгельм. Лікар поводився дивно, мовчав і відводив погляд, хоча по ідеї, повинен був радіти за свого пацієнта. Сестра це також помітила. Але треба вже дійти до кінця.

Після підписання контракту, мене почали готувати до транспортування в інше місце. Ліліт відправилась додому, після того, як я пообіцяв з нею зв’язатися. Тим паче, в науковий комплекс, куди я поїду, стороннім особам вхід заборонено. 

Не скажу, що я не боявся. Страх був. Проте незвідане завжди лякає більше, ніж реальність. А надію, яка розпалилася всередині мене, не загасить нічого. Як і злість на свою недієздатність.

Коли приїхали в комплекс, не пам’ятаю, десь на півдороги заснув. Можливо через втому, або через ліки. Але прокинувся вже тоді, коли мене підключали до дивного агрегату. Я тільки бачив глибоку металеву капсулу, в який і знаходився. А також металеві шафи з мигаючими вогниками - сервери?

- Готовий? - питання від Данила Майкловича було несподіваним. Через високі стінки капсули, я не побачив його одразу.

- Так…

Мене охопив легкий мандраж, проте я швидко подавив його, намагаючись заспокоїтись. Чоловік уважно оглянув мене, і кивнувши, дав команду почати.

Вирубило мене миттєво, проте свідомість не пропала. Я плив у темряві. Мені ввижалися всякі тіні, які швидко наближалися до мене, намагаючись схопити, але потім різко віддалялись, ніби чогось боячись. Відчуття часу повністю зникло. Скільки я тут? Кілька секунд? Півгодини? Добу?..

«Нарешті…» - здалось, що глибокий жіночий голос наповнив весь навколишній простір. Я почав озиратись, намагаючись знайти джерело звуку. Проте скрізь була темнота.

Марево?

 - Зараз тебе буде поміщено в локацію для створення персонажа, - голос Данила розвіяв темряву, і попереду показалося світло. - Тобі допоможуть, даючи необхідні пояснення. Ми вестимемо запис твоєї поведінки і стану, проте втручатися в ігровий процес не зможемо. Якщо виникнуть запитання, став їх вголос, хтось із команди тобі відповість. А тепер - насолоджуйся! 

Поставити запитання про жіночій голос я не встиг. Мене потягнуло до світла і різко знудило внаслідок ривку. Через яскравість я заплющив очі, намагаючись прикрити їх рукою. Почекай... я можу рухатись! Стоячи в порожній кімнаті й озираючись навколо, не вірив собі. Пострибавши і поприсідавши, зробив кілька різких випадів. Тіло слухалось, але якось зі збоями. Адже кілька днів тому я лежав прикутим до ліжка.

Так! Нарешті! І навіть занепокоєння Ліліт щодо експерименту і вчасної появи «Атлантиди», взагалі не псувало враження від того, що я можу рухатись.

 - Ласкаво просимо, - пролунав механічний жіночий голос, коли я трохи заспокоївся та перестав бігати навколо.

 - Хто тут? - на рефлексах я різко обернувся, стаючи в бойову стійку. Та крім стін кімнати, що м'яко світились, нічого не було видно.

 - Я штучний інтелект цієї симуляції на ім'я Іоанна. Допомагаю новачкам розібратися з інтерфейсом, віртуальним тілом і відповідаю на запитання. Надалі консультуватиму користувача щодо нового світу. Повідомте ім'я користувача.