Читати книгу - "Кривава верба, Орест Сонечко"

Гучний ринок відгукувався тисячами голосів, що проносилися то тут, то там. Неподалік від замку Макдафф знаходилося поселення Стратбог, щочетверга відбувався великий ярмарок. Даллін полюбляв відповідати за продукти самостійно, тож разом зі слугами, Давеною та сестрою рушив до міста. День клану повинен бути грандіозним, тож не можна вдарити обличчям у багнюку. 

– Брате, ходімо до містера Колла. Можливо, він привіз чудернацькі речі з великої землі? 

– …

– Далліне, ти з нами?

– Ні, не сьогодні. Якщо сильно бажаєш, то піди з Давеною, – він відвернувся, знову повертаючись у свої думки. – У мене ще багато справ. 

“Що з тобою, братику? Ти такий відтоді, як вбили дядька”.

– Гаразд, як скажеш, – ледве пробурмотіла вона та вже хотіла піти, але її зупинила його рука. 

– Пробач, сестро. Я не хотів тебе образити. Зараз…

– Нічого, я все розумію. Йди, – перервавши його, вона дала теплий дозвіл.

Він посміхнувся вимучено, але все ще радісно до Белакейн. З голови не зникав образ дівчини. Обличчя Даллін не пам’ятав, але щось тепле та рідне гукало його до неї.

“Що ж зі мною коїться?”

У лавці Колла можна було знайти будь-що. Прикраси з Русі, Візантії та Французького королівства майоріли дивовижними кольорами на вітрині. Дівчина вирішила обрати подарунок брату та купити перстень. 

“Потрібно придбати те, що знову поверне яскраву посмішку на твоє обличчя. Події, що відбуваються, непокоять не тільки тебе, а й увесь замок. Давена тепер не може заснути без спеціальної настоянки. Про себе я взагалі мовчу”.  

Синці під очима з’явилися, наче волошки на весняному полі, неочікувано та хвилююче. Белакейн була в капюшоні, що допомогло приховати недолік недосипання, а вдома вони невідомо чи зустрінуться: у брата надто багато справ. 

“Ось те, що мені потрібно. Вишукана робота з рубіном у золотому покриві”.

– Я візьму це…

Дивні хмари вкривали небо густою ковдрою. Вони нагнітали та лякали мешканців містечка. Непривітний вітер кружляв навколо, здіймаючи скатертини на прилавках. Де-не-де виглядало сонце, але його полиски вже не гріли. Воно було холодне та відчужене, наче відвернулося від них.

– Мій володарю, ми можемо віднести це до нашого воза? 

– …, – він не звертав уваги на слуг, занурившись у думки.

– Мій повелителю, ви чуєте?

– Так-так… Все, що нам було потрібно, я придбав. Ходімо…, – поплентався слідом за підопічними.

Чоловіки були завалені значними покупками. Діжки з вином, медом та ковбасами давили приємною важкістю на їх тіла. Гарбузи, ріпа та буряк рясніли в плетених корзинах, ділячи сусідство з яйцями, молоком та іншим м’ясом. 

– Гм?

Роздуми Далліна зупинила фігура дівчини в бордовій сукні. Вона спокійно набирала воду з колодязя та виспівувала приємні дифірамби. Легкий голос поринув у думки, допомагаючи згадати: хто перед ним. Він розігнався та припав до дівчини.

– Ти! – притиснув її тендітне тіло до стіни будинку.

– Мій володарю, щось не так? – вона поводила себе обережно, але насмішливий вогонь з очей вирвати не вдалося.

– Що за ігри? 

– Жодних, мій повелителю. 

– Навіщо ти сказала, що моїй сестрі потрібна допомога?

– А хіба я була не права? Ви ж спішно поховали свого родича наступного дня. 

– Звідки ти про це знаєш!? – його голос надривався на крик, а подекуди й ричання. 

– Не будьмо невігласами з вами і признаємо, що тут всі чутки розносяться надто швидко. Раптово священнику потрібно кудись йти, потім його бачать у вашому замку. За декілька днів не видно тільки однієї людини, а саме ерла Енруга– високошанованого аристократа. 

“Її роздуми надто продумані. Вона знала, що ми зустрінемося”.

– Тоді ти знаєш, хто це зробив?

– Ні, у мене просто було передчуття. 

Така миттєва близькість защемила серце чоловіка. Воно відбивало тривкий ритм, розносячи пекучу кров по венах. Щось тягнуло його до неї, але він протистояв.

– Дякую, висловлюю вибачення за ганебну поведінку, – він відпустив її та легко вклонився.

– Не для вашого статусу, ерле Макдаффе. Рада, що могла допомогти. Успіху вам та бережіть одне одного.

“Розпитувати її немає сенсу. Вона нічого не розповість”, – з недовірою він попрямував назад, але, не повертаючись, додав: – Ім’я своє скажеш? 

– Наступного разу обов’язково!