Читати книгу - "Трунар, Crown Horror"

Хоч і неохоче, проте Адріана погодилася. Леон провів її в будинок, цього разу вже крізь двері. Помітивши відчинене вікно, він похитав головою та зачинив старовинну раму. Вони піднялися на другий поверх і пройшли повз кімнати дівчини, вирушивши до дверей молодшого Тейкера.

Його кімната була такою ж, як у мачухи, але там було стільки мотлоху, що вона здавалася вдвічі меншою.

– Це що, домовини? – запитала вона, помітивши сколочені дошки.

– Чому, коли ящики, так одразу вже домовини? – ображено спитав він. – У  мене забагато речей, їх треба кудись складати, от і користуюся скринями та коробками.

Жестом Леон запропонував дівчині присісти, проте вона відмовилася. Очі Адріани палали вогнем, але зовсім не таким, як у його батька. Це полум’я було живим, воно не намагалося спалити вщент, ні, воно залишало опіки, змушуючи день за днем шкодувати про те, що його хазяйку привезли в цей бісів дім, що просмердівся ладаном і смертю.

– Ти так і не сказав мені, що робив біля воріт поночі.

– А навіщо вам про це знати? Розмірковуєте, як би догодити батькові? Дивно, а мені здавалося, що вам тут не подобається.

– Не подобається, але куди ж подітися? Якщо ви вже вирішили перетворити моє життя на пекло, то й я не буду відступати!

Продовжуючи розмову, Леон повісив свій піджак на гачок, скинув капелюха і поклав на чергову скриню.

– Я не хотів перетворювати ваше життя на пекло, мене взагалі не запитували, чи потрібна в домі нова господиня. Ви гадаєте, що приємно спостерігати, як до мого обійстя приходять нові жінки, намагаються навести тут свої порядки, влаштовують сварки, накладають на себе руки? Ані хвилинки спокою, а лише він мені й потрібен. Волієте знати, що я роблю вночі? Так от, я купую камені в одного чоловіка, та оскільки батько не бажає, аби я займався чимось, окрім родинного бізнесу, то доводиться робити це потайки.

Як доказ, Леон відкрив коробку, там лежали ще незавершені прикраси.

– Виходить, це ти зробив намисто на надгробку в Розалінди?

– Так і є, ви мене слухали увесь цей час?

Два гордовитих погляди зустрілися одне з одним. Ані він, ані вона не хотіли відповідати, обидвоє знали відповіді. Адріана першою порушила мовчанку.

– Якщо це правда і ти не хочеш, аби у твого батька була дружина, то допоможеш мені?

– О ні, навіть не просіть, отрути не дістану! – з посмішкою відповів Тейкер.

– Смерть – то в крайньому разі, – стримано зауважила мачуха. – Та якщо ти примудрився купувати каміння потайки від Бенджаміна, то, може, відправиш одного листа?

– Хіба вам є, кому писати?

– Це вже тебе не обходить! Є одна особа, яка врятує мене… Лишень потрібен час. То що, ти в справі?

– Зариємо наші таємниці в братній могилі, пані.

– Чудово. Зайди до мене вранці.

***

Мій любий Райдо! Скільки часу вже минуло, скільки днів ми не бачилися з тобою! Ти вже, напевно, чув про смерть мого брата, ця новина в усіх на вустах. Ти також міг дізнатися, що мене видали заміж за мерзенного дідугана. Сталося те, чого я так боялася.

Бенджамін Тейкер – страшна людина. Пліткують, що він звів зі світу вже трьох своїх дружин, і зі мною обіцяв покласти край, раптом щось піде не так. Однак  надія ще є. Ти врятуєш мене з цього полону, й разом ми щось вигадаємо.

Той, хто приніс тобі листа – надійна людина. Можеш сконтактувати зі мною через нього. З нетерпінням чекаю на твого листа, час – то мої найбільші тортури.

З повагою та любов’ю твоя Адріана Розенблюм.

Я взяв цього листа вранці, дорогою до міста встиг прочитати та ще й запечатати. Дивовижно, чому лишень не навчишся за роки праці! Адріана просила передати його одному свинопасу з місцевої ферми, я виконав її завдання.

Проте, мені довелося йому його прочитати, а потім ще й відповідь написати під його диктовку. Звісно, я підправив деякі слова, щоб вона не читалася так жалюгідно. Це ж наче має бути сповнений надії лист, а не забруднений багном папірчик.

Не те, щоб хлопець був дуже гарним або заможним, та, мабуть, щось вона в ньому таки знайшла, а, може, й не кохає його, а просто шукає способи втекти від батька. Навряд чи в такої людини є певні зв’язки та статки, аби розпочати нове життя, їх точно впіймають і ще й повісять. Знову робота, багато роботи… Головне, щоб мене не загребли з ними під одну лопату, як спільника.

Я теж був би не проти її позбутися – нехай шлюб, то чиста формальність, нехай його укладають із ницих, найжалюгідніших причин… Власне задля того, аби не платити робітникові? Який усе ж батько скнара!

Адріана теж не янгол – ненавидить його, проте в обличчя цього казати не збирається. На мені зриває свою ненависть, щось там замислює. Якби не виховання моєї матінки, так би й уліпив їй ляпаса, або зачинив би в склепі на кілька днів. Я би навіть сказав, що вони варті одне одного, проте…

Те, що сталося сьогодні, змусило мене замислитися. Ми зустрілися після обіду в усипальниці, я прийшов, аби замінити квіти на могилі матері, а вона принесла свіжих маків на братову.