Читати книгу - "Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен"

Поки дорослі виїжджали на роботу, а мій наставник використовував магію, аби змінити їх зовнішність, ми лишалися на захисті та догляді за малечею. Мені не складно, можна сказати, що я знайшла в них своїх сестер. Перший час я сильно убивалася за ними, закрившись у кімнаті, яку мені надали поруч з кількома іншими дівчатами. А знову відчувши знайому атмосферу під час догляду за ними, усі казали, що я ніби розквітла, а згодом все ж прийняла пропозицію Фелета щодо тренувань.

Попри свою зовнішність як доволі приємного чоловіка, якщо щось стосується нашої безпеки та тренувань, він дуже жорстокий. Фелет змушує мене обливатися сьомим потом і кожного разу виходити з імпровізованої зали для тренувань із синцями та подряпинами. А це лише фізична частина, про практику магії взагалі не хотілося згадувати. І все ж із ним я росла, дійсно переставала бути «зеленою».

– Ти сьогодні підеш за продуктами? – хлопець знову взявся за доробку креслення навушників, записуючи потрібні для них матеріали, а його голос тепер звучав розслаблено. – Чи мені піти?

– Ні… Я піду, – розвернувшись до виходу, я на мить зупинилася і подивилася у креслення. – Тобі знайти щось із цього?

– Знайти? І де ж?

Я зімкнула губи у лінію, стримуючи посмішку, і саме цей жест завжди змушує Меліха напружитися. Якщо я хочу щось знайти, то є два варіанти: «купити» за несправжні гроші, які насправді можуть бути простим листям з дерева, або ж знайти на смітнику. І саме останнє хлопцю мало коли подобалося. Але ж там можна знайти щось дійсно цікаве та потрібне, особливо серед металобрухту.

Я б із радістю купувала нормальні матеріали за справжні гроші, але хобі хлопця настільки масштабне, що якби зароблене йшло на все це, ми б померли з голоду. Зате з новими навушниками.

Попросивши написати мені повний список, я вийшла з кімнати хлопця, яка була йому також за майстерню, та рушила далі по коридору в бік дверей до печери.

Хоч Алькор і був покинутою будівлею, поселитися прямо в ньому було б справжньою дурістю. Тому ми й зайняли підземний поверх, що простягався, наче тунель, із багатьма кімнатами та був схожий на бункер. Дуже заможний на час будівництва бункер. В ньому було кілька виходів як у готель, так і поза ним, який проклали ще до моєї появи тут. Якщо одного дня готель все ж знесуть або відновлять користування ним, ми зможемо вийти непоміченими. 

Всього нас тут було двадцять. Дітлахів була невеличка купка, а вже з ними їхні батьки, або один з них, або взагалі брати чи сестри. Дивлячись на них, я мимоволі уявляла, що було б, якби Емма та Майя вижили й ми втекли сюди разом. Були й ті, хто поодинці, як я та Меліх. А ще Лія, дівчина трошки молодша за нас двох, і коли ми дізналися, чиїм нащадком вона є, я ледь стримала сміх. Факт того, що в одному місці зібралися перевертні вовка, лисиці та зайця, сам по собі дуже комічний.

Мені в очі вдарило сонячне світло, яке потрапляло у печеру ближче до її входу. Дорослі казали, що було доволі складно обрати, куди вивести додатковий хід, щоб врешті це було непомітно, але одного разу натрапили на печеру, що й стала замаскованим виходом. 

Двері за мною з ледь чутним скрипінням зачинилися, після чого я пройшла трохи далі, прикриваючи рукою лице вже від прямих променів. Все те ж нікому не потрібне місце з покинутими домівками, дорогу сюди так і не проклали, то й добре. Останнє, чого б хотілося, так це мати людей-сусідів, а ще гірше – шукати новий сховок. 

Можливо, колись ми зможемо жити нормально, підробимо особисті дані та повернемося до життя серед людей. Але життя до цього настільки зламало більшість з нас, що навряд чи ми ризикнемо повторити таке. Я так точно не маю бажання.

Трава у полі була доволі суха, зараз почалася спека, а дощів давно не було, тож іноді мої ноги дряпало до ледь помітних білих смужок. Мені подобається тут гуляти, особливо перед походом у місто. Було тут щось заспокоююче. Іноді навіть давала собі волю та нагострювала вже лисячі вуха та уловлювала кожен звук у полі: те, як колихається трава та шелестить від вітру листя чи гілочки дерев у лісі неподалік; тихе щебетання пташок; ледь чутне журчання річки, якщо пройти трішки далі.

У таку спеку хотілося не вилазити з прохолодного сховку, а ще краще – піти купатися.

Здається, зараз малеча мала б піти разом із Лією до ставка, то і я піду, поки Меліх пише список у додаток до продуктів. Хоч би як ми не сперечалися щодо пошуку матеріалів, але навушники мені потрібні.

– Тітонько Айро! – малеча помітила мене майже одразу, коли я підійшла до ставка, а їхня гра у воді ненадовго припинилася, щоб подивитися в мій бік. – Ідіть до нас!

Я похитала головою, адже як би не хотілося також зануритися у воду, мені скоро йти. Мою увагу привернула Лія, що сиділа на піску і тепер дивилася на мене, закликаючи рукою вже до себе. Її темне коротке волосся було зв’язане в низький хвіст, і згодом я також зібрала своє, але вище.

Тут доволі волого, а спека ще більше додавала відчуття задухи. Тепер я дійсно думала над тим, щоб стрибнути у воду.

– Тітонько Айро, еге ж?

– Замовкни.

Дівчина засміялася, а я не втрималася, щоб не штовхнути її в бік. Малеча звикла називати старших за них «тітонько» та «дядько», лише до деяких можна почути щось типу «братику» та «сестричко», а ще рідше – просто ім’я. У мене з ними близько десяти років різниці, а вони вже вважають мене тіткою, тоді як Фелета лише раз назвали дідом. Більше не називали.