Читати книгу - "Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен"

– Тебе добряче покоцали, – спочатку не зрозумівши, про що каже Лія, я коротко гмикнула, коли згадала про рани на обличчі, – Фелет тебе зовсім не жаліє. Чому ти не кажеш йому бути легше?

– Все нормально… – це була не те щоб брехня, але часткова, і дівчина це зрозуміла. – Якщо я хочу стати вправним перевертнем та допомагати, це необхідно. Я вже можу змінювати свою зовнішність та давати добрячого копняка, але може настати час, коли сил Фелета буде недостатньо, щоб маскувати всіх працівників. Тож я мушу практикуватися. Малеча згодом підросте, і тоді ми з тобою також зможемо приносити гроші.

– Хотіла б я, щоб вони не виростали, – несподіване зізнання змусило мої очі розширитися, а Лія у цей час поклала підборіддя на коліна та знову дивилася на ставок, – тоді їм не доведеться виходити до людей… Вдавати, що їх не зачіпає те, що вони втратили когось із близьких через мисливців.

До горла підійшла гіркота, через що я була в змозі лише кивнути, також дивлячись на дітей. Хоч більшість з них вже не діти, а підлітки десь дванадцяти років, але все одно не хотілося, щоб вони залишили безпечне місце та вийшли до людей.

Вони навряд чи пам’ятають, що сталося у той переломний момент їхнього життя, але батьки та старші брати й сестри пам’ятають і найбільше бояться втратити ще і їх. Нам, поодиноким, також було їх шкода, все ж хоч між нами й не було прямих родинних зв’язків, але за п’ять років ми встигли до них звикнути та відшукати втрачене тепло. 

Здається, що коли ми разом, час зупиняється, і немає ніякої небезпеки та страху бути знову на мушці мисливської зброї.

Цікаво, чи думали мої батьки так само, коли засинали після кожного прожитого дня?