Читати книгу - "Там, де мовчать серця, Love"

Пісня, що стояла під номером п’ять у музичному щоденнику, мала коротку назву: “Листопад”. Софія доторкнулася до сторінки — й одразу опинилася в іншому просторі.

Спершу нічого не було видно. Лише звук. Він приходив не через вуха, а наче через шкіру. Краплі дощу. Шурхіт листя. І серцебиття — спокійне, м’яке, мов лагідна колискова.

Картина виникла поступово. Маленький хлопчик стояв на зупинці серед осіннього міста. Він тримав у руках пожмаканий малюнок. На ньому — родина. Дві постаті дорослих і дитина між ними. Але замість облич — порожнеча. Хлопчик чекав. На когось, хто мав прийти, але не прийшов. Він стояв так годинами, поки дощ не змив фарби з його малюнка. І Софія… раптом зрозуміла: це був її брат. А вона — та, що не повернулася.

Повернувшись до себе, Софія довго сиділа, не ворушачись. Її пальці торкнулися скроні, а в грудях наростала туга, що не належала їй — але все одно жила в ній. Музика дозволяла доторкнутися до чужого болю, щоб нарешті почати зцілювати свій.

Вона дістала аркуш паперу і написала слова:

> "Дощ може стерти фарби,
але не любов.
І навіть мовчання
пам’ятає голос тих,
хто чекав."

Вона зрозуміла: час шукати не тільки відповіді на свої питання, а й тих, кого вона могла колись загубити.

---