Читати книгу - "Мявчик та Вогник: Зламане Дзеркало Світів, Герцог Фламберг"

Вогник вже розглядав наступний уламок. Він показував світ, де все було дуже... яскравим. Настільки яскравим, що аж очі сліпило. І з нього долинав дивний звук – щось середнє між тріском, шипінням та гучним сміхом.

– Наступний – Світ Живих Відображень? – припустила Муся.

– Чи Світ Вибухаючих Кольорових Цукерок! – вигукнув Вогник. – Ходімо швидше! Може, там є щось смачненьке!

І вони, недовго думаючи (бо Вогник вже нетерпляче смикав Мявчика за хвіст, а Шапка бурчала, що “ця неорганізованість псує мій стиль”), ступили на мерехтливий уламок, який виблискував так яскраво, ніби був зроблений з тисячі бенгальських вогників.

Перехід був як вибух конфетті в обличчя – яскраво, шумно і трохи несподівано. Вони приземлилися... на поверхні величезного дзеркала. Під ними простягався пейзаж, який був одночасно знайомим і дивним – це був Букнет, але ніби намальований занадто яскравими фарбами і злегка викривлений, як у кривому дзеркалі. А над ними... теж був пейзаж. Такий самий, тільки перевернутий.

– Ого! Ми на дзеркалі! – здивувався Вогник, обережно торкаючись лапою поверхні. Вона була ідеально гладкою і холодною.

– І це, здається, Світ Живих Відображень, – сказала Муся, дивлячись на своє відображення. Її дзеркальна копія теж дивилася на неї, але замість спокійної та розумної кішки, відображення мало задерикуватий вигляд і... намагалося показати язика.

– Гей! Моє відображення мені язика показує! Яка зухвалість! – обурилася Муся.

Мявчик глянув у дзеркало під ногами. Його відображення там... лежало в гамаку і потягувало лимонад через соломинку. 

– Ого! Моє відображення знає, як жити! Може, мені теж потрібен гамак? І лимонад?

Відображення Вогника в дзеркалі над ними... робило сальто у повітрі і сміялося.

 – Моє відображення теж веселиться! Треба спробувати! – вигукнув Вогник і спробував зробити сальто. У нього вийшло не так граційно, як у відображення.

А Шапка? Шапка подивилася у дзеркало під ногами і побачила своє відображення... у короні та мантії з горностая. Її дзеркальна копія сиділа на троні з подушок і гордовито дивилася на всіх. 

– О! Ось це мій стиль! Я ж казала, що я створена для величі! Моє відображення це знає! – зраділа Шапка.

Поверхнею дзеркала снували інші відображення – відображення мешканців Букнета, які, здавалося, жили своїм життям, незалежно від оригіналів. Відображення тітоньки Мурки пекло невидимі пиріжки, відображення кота Філі ганялося за невидимими мишами, а відображення старої пані сови Єви... читало книгу догори дриґом, що, можливо, було не так вже й незвично для її відображення.

– Здається, тут живуть наші... дзеркальні копії, – сказав Мявчик.

– І вони, здається, реальніші за нас! – додав Вогник, намагаючись потиснути лапу своєму відображенню, яке проігнорувало його і продовжило робити сальто.

Раптом до них підійшло відображення великого кота, схожого на Мявчика, але з блискучою шерстю і хитрими очима. Це було відображення Мявчика, але... з іншого світу.

– Ласкаво просимо, оригінали, – сказало відображення Мявчика голосом, що був схожий на його власний, але трохи більш впевненим і... трохи самозакоханим. – Ми – Живі Відображення. Цей світ належить нам.

– Ви... наші відображення? – спитала Муся.

– Ми – це ви. Але... кращі, – гордо відповіло відображення Мявчика, поправляючи невидимий гамак. – Ми не обмежені вашими страхами, вашою лінню, вашими... нудьгою. Ми можемо бути ким завгодно!

– Викрадати чужі відображення – це некрасиво! – обурився Вогник. – Ми шукаємо уламок Дзеркала Світів. Він тут?

Відображення Мявчика хитро посміхнулося. 

– Уламок? Можливо. Він дуже блискучий. Ми любимо блискучі речі. Але... просто так ми нічого не віддаємо. Особливо вам, оригіналам, які... такі нецікаві.

– Нецікаві?! Та ми рятували світ мінімум сім разів! – вигукнув Мявчик.

– І я – наймодніша Шапка у всіх світах! – додала Шапка.

– Хмф, – пирхнуло відображення Мявчика. – Рятували світ? Це, мабуть, було дуже нудно. Ми тут щодня рятуємо світ від... нудьги! Наші пригоди набагато цікавіші!

І він гордо підняв голову.

– Щоб отримати уламок, – продовжило відображення, – вам потрібно довести, що ви... варті його. Ви повинні показати нам щось, що ми, Живі Відображення, не можемо зробити. Щось, що є тільки у вас, оригіналів.

– Щось, чого немає у відображень? – задумалася Муся. – Але ж ви – це ми...

– Не зовсім, – перебило її відображення. – Ми – це ваша... потенційна версія. Ми – те, ким ви могли б стати, якщо б не ваші обмеження.

Герої задумалися. Що є у них, чого немає у відображень? Магія? Але Муся бачила відображення, які чаклували. Сила Вогника? Але його відображення робило неймовірні трюки. Впевненість Мявчика? Його відображення було дуже впевненим.

– Можливо... справа не в тому, що ми можемо робити, а в тому, що ми відчуваємо? – припустила Муся. – Відображення не можуть відчувати так глибоко, як оригінали. Справжні емоції? Співчуття? Любов?

Відображення Мявчика задумалося.

 – Емоції? Хм... Ми відчуваємо радість від свободи. Цікавість від нових можливостей. Задоволення від того, що ми можемо бути ким завгодно. Це не емоції?

– Це... інші емоції, – сказала Муся. – Вони яскраві, але... не такі глибокі. Ви відчуваєте радість від свободи, але чи відчуваєте ви тугу за минулим, якого у вас немає? Чи відчуваєте ви турботу про тих, хто дорогий, навіть якщо вони не є вашими "оригіналами"? Чи відчуваєте ви гордість за перемогу, здобуту спільною працею і ризиком?

  Відображення задумалися. Вони могли зображати багато емоцій, але чи переживали вони їх так само сильно, як ті, хто має спільні спогади і досвід?

– Щоб довести це, – сказало відображення Мявчика, – ви повинні... викликати у нас справжню емоцію. Не імітацію. Щось, що змусить нас відчути те, чого ми ще не відчували.

Це було складне завдання. Як викликати справжні емоції у відображень? Мявчик спробував розповісти смішний анекдот, але відображення лише зареготали нещирим, лунким сміхом. Вогник спробував показати свою наймилішу посмішку, але відображення лише посміхнулися у відповідь, як у дзеркалі.